А син підстарости Теребовельського, козацький полковник Станіслав Мрозовицький, так хоробро битиметься на мурах Збаража, що, дізнавшись про його героїчну смерть, заридає вся соборна Україна:

Ой, Морозе-Морозенку,
Ти - славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче...

Ще ширших масштабів набрав цей рух на початку ХХ століття, коли українство почало відроджуватися в усіх розселеннях і горнутися до матері-України. Наприклад, Владивостоцька Українська Громада, що зібралася 26 березня 1917 року, поставила собі за мету об'єднати українців Далекого Сходу та ознайомити широкі кола громадянства краю з українським питанням. Організаційний комітет із скликання першого з'їзду Хабаровської округи закликав тоді всіх українців: "Нехай ні одно село не останеться без представника! В організації сила, а від неї залежить наша будучність! Тому нам треба горнутися докупи, щоб створити одну сильну громаду вірних синів Батьківщини, завзятих борців за волю і щастє українського народу".

Власний державний організм бачили по суті на всіх етнічних теренах, де компактно розселялися українці. Зокрема, планувалося, що "західним кордоном має бути Люблинська і Гродненська губернії, південно-східним - Кубань, північним - Прип'ять, південним - Озівське й Чорне моря...".

Це прагнення до об'єднання, підтримане резолюціями українських громад на всій території Росії, знайшло значною мірою своє вираження в рядках Третього Універсалу, яким 20 листопада 1917 року проголошувалася Українська Народна Республіка: "До території Української Народньої Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів".

Поза державним українським простором не хотіли залишитися і на найзахідніших наших етнічних теренах. І коли восени 1918 року почала розвалюватися Австро-Угорщина, то населення Закарпаття потягнулося до матері-України. Згідно з повідомленням Худлівської дільничної влади Ужанської жупи від 28 листопада 1918 року, "українську ідею поширюють там солдати, що повертають додому, і, як говорять, там народ вважає себе тотожним з українською нацією і бажає об'єднатися з нею".

А як тільки українців спробували навернути до Угорщини, то вони устами своїх представників на соборі Мараморощини - споконвічної української землі - 18 грудня 1918 року заявили: "Не треба нам нічого од мадьярів, най живе Україна, до України, ідемо до України". Після багатьох промов, у яких делегати висловлювали бажання жити разом з усім українським народом, збори заявили, "що жадають з'їднання всіх руських земель до однієї держави (країни), а рівночасно протестують проти того, щоб руські землі були віддані Румунії, Чехам або іншій чужій країні".

На цьому представницькому зібранні було обрано Марамороську руську раду й ухвалено рішення про скликання в Хусті 21 січня 1919 року з'їзду представників усього Закарпаття. Сігетська Руська Рада закликала зійтися 21 січня 1919 року до Хусту, бо в "цілім світі кожний народ говорить про себе, де він хоче бути, чи з своїми людьми, чи з другими народами.
Ми самі також хочемо про наш руський народ сказати, як ми хочемо жити, бо довтепер перед світом ще сме не виповіли".

Посли, вказувалося у зверненні, мають прийти "від усего руського народу, котрий находится на Мадярщині, с вармедів (областей - В. С.) Мариморош, Угочи, Берег, Унг, Земплин, Шарош і Спиш".

Усім закарпатцям адресувалися такі слова: "Гадкуймо, аби наші потомки на нас не нарікали! Абисмо славу й честь заслужили перед руським народом і перед усим світом. Покажім, што й ми такі люде, як другі, сами будуймо свою будучнисть! Не даймо, аби другі нам будували!".

Подібні резолюції було ухвалено практично в усіх куточках Закарпаття, і 21 січня 1919 року до Хусту прибуло, як і передбачалося, 420 делегатів, тобто були представлені всі 420 тисяч Українців Закарпаття. Устами народних депутатів було сказано все те, про що мріяло не одне покоління поневоленого чужинцями й на довгі роки відірваного від рідної землі закарпатського населення: "Іван Волощук, житель с. Нанково, пропонує з'єднатися з Україною, що одноголосне було проголошено з безмежним одушевленням і бурхливими окликами "Хай живе!".

На з'їзді в Хусті було обрано Руську Центральну народну Раду в Угорщині, яка послала делегацію на чолі з адвокатом Михайлом Бращайком, аби "передати рішення всенародних зборів українському уряду в Станіславі та Києві".

А наступного дня - 22 січня 1919 року - сталося те, про що справді століттями мріяли українці. Вони возз'єдналися!