По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою, також як така вела мирові переговори з Центральними державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і більшовицька Росія. Предсідник більшовицької делегації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних держав, що ніби Центральна Рада та її уряд уже не існують. А в цей час правитель-ство України вживало надлюдських зусиль у придушенні анархії внутрі країни і для її оборони назовні.

Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель-Бахмач і Ворожба-Бахмач.

На оборону цього надзвичайно важливого залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу ім. гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу, у складі якої було чотири сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Вона була укомплектована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше як шість класів гімназії, переважно із закінченою середньою освітою.

Юнацька школа мала два курси. Молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший — 8 грудня 1917 року, в команді ген. штабу сотника Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністративно належав до Чернігівщини, військово-адміністраційну справу провадив сотник Тимченко, який не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати якийсь відділ для штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка.

Між двома командирами виникло непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, представник генерального штабу і начальник школи, а з другого — сотник Тимченко, протеґований політичною партією як командуючий військами адміністративного району Чернігівщини.

22-го грудня 1917р. мене як командира куреня Юнацької школи покликав до себе командуючий військами отаман Ю. Капкан.

Отаман Капкан наказав мені негайно від'їхати до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь:

І з цим я вийшов.

Щедро наділений повновластю з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертався я до школи. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.

Перед самим від'їздом пішов я до головного начальника юнацьких шкіл генерала Астафієва. Звернувся до нього не тільки як до начальника, а ще й як до свого колишнього щиролюбленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа, і дав мені багато порад, які так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.

Я відповів, що до зустрічі все готове.

А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші — військово невив-чені. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державності, вступили в нерівний бій.

Коло години десятої рано приїхала на платформі одна гармата, коло неї — сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними пострілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Оцю незабутню прислугу старшини вважаю за свій обов'язок підкреслити.

Коло години дванадцятої-першої почали червоні наступати на Студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір. До цього їх спонукала поява на залізничному торі Чернігів-Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг. Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував, вони спрямували на блокування нашого правого крила, що давало їм в руки ст. Крути, відтинало б нас від нашої бази та уможливлювало б цілковите оточення нас. Червоні мали аж надто вистачальні сили для маневрування. Тим часом я дістав повідомлення, що командир Студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалося, бо заступника його не було на місці. Та про це я довідався дещо пізніше. Вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних бійців. По двох годинах наше оточення розпочалося дуже солідно, із застосуванням усіх, тактикою вказаних правил. Наша гармата, уставлена на платформі лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних.

Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції. У багато разів переважаюча сила ворога прискорювала нам вирок і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти до дев'ятої години вечора, коли настала темна ніч.

В цім великім напруженні юнак Валентин Атамановський (студент Університету св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на з'єднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного — це завжди прекрасний гумор. В цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою... Та не було часу. Треба було йому сказати про правдивий стан нашого положення: наступ більшовиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших поранених бійців потребує опіки. Усе, що лишилося, не мало змоги впродовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок. Отже, мушу вивести їх з бою без дальших втрат у людях і приготуватись для з'єднання з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри, які були вже наст. Бровари.

Атамановського я послав ще завидна до Студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Відворот Студентська сотня мала розпочати першою. Сотник Лощенко ще за дня мусів від'їхати. З від'їздом нашої гармати по цілому фронті посилився енергійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.

Тут варто відзначити надзвичайну холоднокровність і вміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої я не зауважував за час побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По Студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: друга, третя і четверта. Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до ЗО людей. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.

Станцію Ніжин справді обсадив наш Шевченківський полк, який хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж стати до бою, а ще до того вночі, у нього забракло «мітингового героїзму», а ще певно не знайшлося в ньому жодного справжнього москвина, бо перед тим москвином він був би і слухняний до безтями і покірливий.

Треба було усунути Шевченківців, що, на щастя, обійшлося без крові. Незабаром на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики.

Так закінчився бій під Крутами. Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин.

Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять полеглих оповита ореолом слави, стала зразком для майбутніх поколінь!