Мій сьогоднішній співрозмовник - людина добре знана в Києві та за його межами. Однак мало кому відомо, що заслужений архітектор України, незмінний з 1992 року голова комітету охорони та реставрації пам'яток історії, культури та історичного середовища міста Києва, а з 2005 року начальник Головного управління культурної спадщини КМДА Руслан Кухаренко - це людина, якій випало гарно знати світлої пам'яти Славу Стецько. Про найпам'ятніші, маловідомі факти з життя першої очільниці КУН - в ексклюзивному інтерв'ю.

- Руслане Івановичу, за яких обставин Вам випало познайомитися з пані Славою Стецько та чи можете коротко окреслити її роль у політичному й суспільному житті України у перше десятиліття незалежности?

- Пані Слава Стецько належить до видатних особистостей XX століття. Ми досі не можемо осягнути всієї величі її постаті. Її слід оцінювати з відстані часу, коли емоції не заважають сприйняттю особистості та того, що зробила ця людина. Роль Слави Стецько вельми непересічна в історії формування незалежної Української держави і в утворенні образу незалежної України за кордоном ще за часів Союзу. Славу Стецько знали прем'єр-міністри, високопосадовці різних країн світу. Вона очолювала Антибільшовицький блок народів, і я був одним із делегатів конгресу цього блоку у Берліні 1993 року. Був присутній Далай-лама, який відкривав форум, і мені, завдяки пані Славі, також випала нагода з ним познайомитися. Йшлося про свободу і демократію в усьому світі, а пані Слава уособлювала великий рух боротьби проти тоталітаризму в усьому світі.

Познайомився я зі Славою Стецько, коли вона переїхала до Києва. Їй ніде було жити, і моя мама Олександра Миколаївна Кухаренко запросила до своєї квартири. Усі перші роки становлення партії Конгрес Українських Націоналістів у місті Києві відбувалося практично на моїх очах і в помешканні моєї мами. Там бували відомі люди - професори Омелян Коваль, Омелян Кушпета, дуже багато вояків УПА, і пісні повстанські співалися. Омелян Коваль моїй малій донечці Ясі розповідав казки. Пані Слава ж у побуті була дуже приємною людиною з величезним почуттям гумору. Я мав нагоду на її запрошення відвідати Український католицький університет у Мюнхені й Лондоні, де читав лекції про охорону культурної спадщини. Там мені випало познайомитися із матеріалами, пов'язаними із життям та діяльністю Ярослава Стецька та Степана Бандери. Жив у помешканні родини Стецьків. Я був вражений простотою й вишуканістю у спілкуванні, інтелігентністю, що притаманна дуже освіченим людям, які позбавлені пихи, з повагою та любов'ю ставляться до інших. Ходили ми на могилу Степана Бандери у Мюнхені.

- Отже, завдяки Славі Стецько Ви уперше познайомилися з Далай-ламою і вперше відвідали місце останнього притулку Степана Бандери?

- Так. Взагалі на Мюнхенському цвинтарі поховано багато представників ОУН.
Слава Стецько була дуже віруючою людиною. Кожен день розпочинала з молитви і майже щонеділі відвідувала храм Божий. Крім того, це людина, вихована у віруючій родині, отже перебувала з Богом у серці від самих хрестин і до останніх хвилин життя. До Бога ставилася з великою любов'ю і з великим почуттям відданости. Через те, що була справжньою християнкою, вона і до людей ставилася як до братів і сестер. Ніколи не підвищувала голос на своїх підлеглих.

Розповім цікаву історію. Якось за дорученям пані Слави я віз із Мюнхена літературу. Сталося так, що у Мюнхені мені дістався списаний "Форд", який пройшов 300 тисяч кілометрів. Я мав їхати на цьому авто до України. І пані Слава запропонувала мені взяти літературу, необхідну для проведення першого з'їзду Конгресу Українських Націоналістів у місті Києві. Я погодився. А тієї літератури було стільки (значки КУН, і брошури), що задня частина авто аж просідала. Польські прикордонники дуже прискіпливо дивилися на такі машини, вбачаючи в них елемент заробітку. Зупинили. Я відкрив багажник, розповів, що це література Антибільшовицького блоку народів та КУН, подарував кожному прикордоннику по брошурці й значку польською мовою, розпитав, як вони ставляться до антибільшовицького руху, сказав, що щасливий за братню Польщу, що вона, як і Україна, є незалежною державою, і ми також ідемо цим шляхом. Поляки-прикордонники дуже запишалися, подякували, навіть супроводили мій автомобіль до кордону.
Цікаво, що деякі з книг, котрі я віз, були раритетами - це праці Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька і дуже цікаві книги, котрі видавалися ще у часи Союзу. Можете собі уявити книжечку "Матеріали 25 з'їзду КПРС". Починається з промови Брєжнєва, а через кілька сторінок без зміни шрифту друкується агітаційна література на тему боротьби українського народу за самовизначення. Таких книг було безліч завезено. У мене досі є примірник. Ця література розповсюджувалася і перед "спортовцями", як казала пані Слава, коли була Мюнхенська Олімпіада. Вона відзначала велику роботу, що проводилася ОУН серед ураїнських спортсменів.Окрім того, існувала розгалужена система ОУН на території України.

- Пане Руслане, виходить, Вам випало спостерігати процес народження КУН? Не виникало бажання взяти участь у партійному будівництві особисто?

- Пані Слава мене залучала до роботи в Конгресі Українських Націоналістів. Та річ у тім, що мав дуже багато роботи в царині охорони київської культурної спадщини і мріяв відтворити великі столичні храми: Михайлівський Золотоверхий монастир, церкву Богородиці Пирогощі, Успенський собор, Володимирський собор у Херсонесі, та й пам'ятник княгині Ользі.
Звісно, я ставився до створення КУН з симпатією, допомагав організаційно, однак присвятити себе повністю партійній роботі не міг. Хоч і часто був поруч.

- Дякувати Богові та зусиллям багатьох людей, збулися Ваші мрії: у Києві відтворені пам'ятник княгині Ользі, храм Богородиці Пирогощі, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Володимирський собор у Херсонесі тощо.

- Це ті храми, без відтворення яких не могло бути подальшого розвитку української церкви і держави. Треба було просто спокутувати гріх перед Богом і суспільством та відтворити саме ці перлини, бо на них тримався і тримається духовний каркас міста Києва та цілої України.
Та одна мрія породжує іншу. Зараз мрію відбудувати Богоявленський собор Києво-Могилянської академії, Свято-Микільський монастир та його дзвіницю. Ще одна мрія нещодавно здійснилася: завершилося відновлення Свято-Миколаївського собору Покровського монастиря. Але поки що не можу закінчити реставрацію фасадів через брак фінансування. А ще ж церкву Костянтина і Олени можна було б відтворити цьогоріч...

- Хотілося б почути Ваш коментар стосовно ситуації довкола відбудови Десятинної церкви в Києві.

- Усі попередні намагання зробити навіть графічну реконструкцію Десятинної церкви завершувалися тим, що ми нічого про неї не знали. Тому що всі дослідження, проведені на місці Десятинної церкви з початку XX століття та й кінця XIX, були спорадичними. Цю пам'ятку ніколи так не вивчали, як, наприклад, церкву Богородиці Пирогощі чи Михайлівський Золотоверхий собор, коли були повністю відкриті фундаменти.

До речі, мав приємність запросити Славу Стецько і на освячення фундаменту Михайлівського Золотоверхого собору - вони, як зараз пам'ятаю, ішли з моєю мамою від Ярославового валу до Михайлівської площі. Їй було дуже радісно дивитися на процес відтворення святині українського народу. Пригадую 1998 рік, коли завершилася відбудова курантів на дзвіниці Михайлівського, й пані Слава була присутня на відкритті. Ще був живий В'ячеслав Чорновіл, і вони сиділи у перших рядах на церемонії відкриття. До речі, пані Слава мала дуже гарні стосунки із Патріархом Всієї Руси-України Філаретом.

Характерно, що Слава Стецько в усіх своїх офісах плекала дух українізму: завжди були кілька великих ікон, портрети Шевченка, Ярослава Стецька і Степана Бандери, великий тризуб, вишиті рушники, булава та багато літератури патріотичного спрямування.

- Цікаво, а як Слава Стецько виходила з ситуацій, коли, наприклад, людину треба поставити на місце?

- Я таких випадків не пам'ятаю. Але знаю, що вона зазвичай все зводила до гумору. Пані Слава могла так пожартувати, що людині ставало ніяково від того, що звернулася з дріб'язком.
Що цікаво, Слава Стецько сумувала через те, що у перші роки перебування в Україні, коли вона мала балотуватися до Верховної Ради, постійно затягувалося оформлення її громадянства. Їй просто не видавали паспорта, тому що боялися, що репрезентована нею політична сила у парламенті буде надто впливовою. А пані Слава, майже все своє життя проживши в Німеччині та інших країнах світу, не мала жодного громадянства. Називала себе людиною без громадянства, яка народилася в Україні. Стверджувала: "Я можу одержати громадянство тільки там, де народилася. Хочу бути громадянкою незалежної України". Це була мрія всього її життя.

- Тобто пані Славі доводилося більшу частину життя бути позбавленою громадянських прав...

- Тому що це були не її держави. При тому, що Славу Стецько знали політики всього світу, до неї сенатори приходили. Мріяла про громадянство України. І коли приїхала в незалежну Україну і подала документи, щоб, нарешті, стати громадянкою на своїй рідній землі в стольному Києві, то почалися незрозумілі затягування, через що Слава Стецько так і не потрапила того разу до Верховної Ради. І ще п'ять років вимушена була чекати наступних виборів .

Такого високого інтелекту і такої постаті, як пані Слава, зараз не вистачає в українському політикумі. То було зовсім інше виховання. З іншого боку - християнське. З іншого - направду безмежна любов до України. Снага до боротьби в лавах УПА, робота зі Степаном Бандерою в Мюнхені. Це ж були постійні переїзди, тому що радянські спецслужби буквально полювали за ними. Як розповідала пані Слава, вони тижня не жили в одному помешканні. Постійно на валізах, постійна зміна автомобілів. Але, незважаючи на потужну конспірацію, Степана Бандеру вбили. Пані Слава розповідала, як це сталося, адже всі ці події були частиною її життя. Розповідала про життя Ярослава Стецька, як він багато перетерпів: як у німецькому концтаборі Заксенгаузен його обливали на морозі водою, через що мав низку хронічних хвороб. Фактично після смерти Ярослава Стецька пані Славі довелося керувати ще у Мюнхені розгалуженою структурою ОУН. Тому створення потужного Конгресу Українських Націоналістів на початку дев'яностих - це непересічна подія для самовизнання українців як нації.

- Сердечна вдячність за розмову.

Розмову з Русланом КУХАРЕНКОМ вела Ольга ДУБОВИК

Джерело: http://nacija.org.ua/