Богдан Стельмах: «Якби Івасюк жив, він не потерпів би знущання з поетичного слова»
4 березня композиторові Володимиру Івасюкові
виповнилося б 60… Він написав понад 100 пісень, котрі співають і нині.
А у травні мине 30 років, відколи не стало автора «Червоної рути».
Генеральна прокуратура місяць тому поновила справу загадкової загибелі
Івасюка. Недовго, лише 6 років, тривала дружба Володимира Івасюка і
поета-пісняра Богдана Стельмаха. За цей час вони встигли написати
небагато – 6 пісень, але яких! «Лиш раз цвіте любов», «Запроси мене у
сни свої», «Колиска вітру», «Нестримна течія», «До танцю»… А скільки ще
могло бути, якби не трапилось трагедії. Богдан Стельмах – поет,
драматург, перекладач, автор численних книжок, лауреат літературних
премій імені Котляревського, Шашкевича, Лесі Українки, «Благовіст» –
гість Радіо Свобода.
– Пане Стельмах, чи знайшли для себе
відповідь на запитання, кому було вигідне вбивство Володимира Івасюка -
офіційна версія була самогубство? Адже тоді у 1979 році він був відомий
не лише в СРСР, але й світі, заможний, молодий чоловік. Лауреат
конкурсів, фестивалів.
– Важко мені сказати. Мільйони ним
захоплювались і дратував він не одного своїми мелодіями. Я дотримувався
і дотримуюсь тієї думки, що Івасюк перейшов комусь дорогу, можливо,
спершу, думалось, на побутовому рівні. Бо до його творчості не могло
бути якихось претензій. Його пісні звучали. І раптом сталась ця біда,
ця трагедія, цей злочин, який почали приховувати радянська влада, КДБ,
міліція. Тоді одразу виникла підозра, що саме ці органи були причетні,
хтось із них, до злочину. Чи самі можновладці, чи їхні діти, ровесники
Володі. Зрештою, як це і було у смерті Ігоря Білозора. Сини
високопоставлених міліцейських чинів були причетні до вбивства
композитора. І в ситуації Володі могла бути якась сутичка, нерівні
сили, Івасюка було вбито, а згодом інсценізовано самогубство.
Це
один із варіантів. А інший міг бути такий, що ми й не здогадуємось.
Можливо, КДБ мав до нього претензії, схиляв його до якогось чину. Вони
це вміли робити, а Володя був не з тих, хто міг піддатись, хто міг
зробити щось таке, чого бридився, що вважав негідним людського єства.
Ясна річ, він міг противитись.
– Мається на увазі, що його хотіли попросту завербувати до співпраці…
–
Так, пропонуючи широку дорогу до творчості. Володя міг противитись
цьому і навіть міг, знаючи його характер, погрожувати, що розповість
про це громадськості. Тоді його могли, для постраху, кинути у підвал
КДБ, там з ним попрацювали і так, що він загинув і тоді інсценізували
самогубство. А ми знаємо, як в КДБ «уміли працювати»… Це ще один із
варіантів, але ми цього не знаємо. Єдине - третього варіанту не було,
самогубства. Цього не могло бути, на чому так наполягали можновладці.
–
Ви спілкувались з Володею, чи міг вчинити він самогубство, будучи з
інтелігентної християнської родини, чи міг вчинити самогубство через
кохання, скажімо, жінку?
– Ні, ні. Він міг бути у депресії,
але ті, хто мав справу з агентами КДБ, добре знають, як вони вміли
псувати настрій, але не таким чином, щоб довести людину до самогубства.
Мені хочеться вірити, що відновлення справи дасть результат, а з іншого
боку, коли подивишся на ті 30 років, які віддаляють цю трагедію від
нашого часу, то мало мені віриться, що будемо знати правду. Маємо
свіжішу трагедію Георгія Гонгадзе і нічого досі не відомо і не
розслідувано. Але усе в руках Божих, треба надіятись…
– Чи смерть Володимира вибила землю з-під ніг його друзів, чи налякало це Вас, творчу львівську еліту?
–
Ні, радше обурило. Не думаю, що тоді хтось із митців, акторів поетів
міг перестрашитись цим. Адже й до того людей вивозили, арештовували, ми
про це всі знали, знали, що люди гинули. Але щоб налякало, таки ні, це
стало обуренням, протестом. Власне, тому так боялись органи похорону
Володі, боялись протесту у Львові. Згадаймо, виступ поета, уже
покійного Ростислава Братуня, на цвинтарі під час похорону Івасюка,
інших його друзів. Не страх тоді опановував нами, а рішучість
дошукатись правди, але це вже інше, що дошукатись цієї правди, у той
час було нелегко. І досі, уже в незалежній Україні, не знаємо тієї
правди, а що ж сталося, хто вчинив цей злочин…
– Пане
Стельмах, Ви познайомились із Володею на початку 70-х. На той час Ви
уже співпрацювали з композиторами Богданом Янівським, Мирославом
Скориком. Як буковинцю Івасюкові вдалося влитись у львівське творче
середовище, яке не сприймає, як це можна простежити з історії, чужих
людей, а особливо не любить талановитих, здібних, і попри те, що це
встояне середовище, вже прижите, складалося з маргіналів, які почули
себе господарями культурного простору Львова?
– Ми просто
мусіли познайомитись. Адже Володя був популярний композитор, коли
приїхав у Львів, відомий «Червоною Рутою», «Водограєм». Я трішки
старший поет, мав кілька пісень, звісно не таких популярних, як
написаних із Володею. Наші дороги у Львові не могли не зійтись. Ми
разом працювали і написали не так багато, лише 6 пісень. Його зустріли
у Львові по-різному. Ті, хто не мали стосунку до музичного середовища,
любили його, дружили з ним. А ось композитори, які самі писали пісні,
ставились до нього ревниво, навіть до нашої дружби. Хоча я ні з ким із
них не припиняв спілкування. Але те, що ми разом спілкувались, писали,
з’являлись пісні, вони звучали і їх любили, то на це кривились таки
обличчя.
– Таки не люблять талантів у Львові…
–
Пам’ятаю якось в одному товаристві намагався заспівати «Пролягла дорога
від твоїх воріт до моїх воріт як струна...», і нині я її часто собі
мугичу під гарний настрій, і одна людина, з музичного середовища, каже:
«Ось якби ще мелодію сюди. То була б пісня».
– Так, « по-львівськи», натякнули…
– Можливо, нині ці люди самі забули про це. Заздрощі були, але це творчі емоції.
– Пісні Івасюка дуже чисті і світлі, вони додають настрою, ніби закручують у лет. Яким у житті, за характером, був Івасюк?
–
Володя сам по собі був дуже спокійний. Але за роялем він був цікавий.
Пригадую, як він сідав за рояль, немов на нього налягав, нападав на
клавіші, зростався з ним. Так мені він запам’ятався. І так з’являлась
мелодія. Я не один раз бачив, як він майстрував якусь мелодію. Він не
перебирав пальцями, сидячи за роялем, відкинувшись у стільці. Ні, у
нього звучало море, буря. З цієї бурі народжувалась раптом мелодія!
–
Так народжувались Ваші з ним пісні. Коли Ви вперше слухали мелодію на
свої вірші, яким було відчуття, як довго працювалось над піснею?
–
Пісня «Лиш раз цвіте любов» вперше прозвучала по радіо десь у 1974 чи
1975 році… Я йому приніс текст «Щороку і весна, і осінь», і Володя
почав добирати мелодію. За пару днів вона була готова, а пісня – ні.
Тобто заспів і приспів не збігались із музикою. Мелодія була ідеальна,
ми домовились щось допрацювати. А Володя звернув увагу на слова з мого
вірша – «мов два перстені у вечірню воду» і запропонував зробити пісню
«Два перстені».
«Старий, це буде пісня «Два перстені»», –
каже. Під ці два перстені почав підбирати музику. Я сказав, що подумаю.
І через кілька днів телефоную, а він каже: «Заходь, є нова пісня». Я
став першим слухачем його пісні «Два перстені». «Напишемо, що слова
твої і мої», – сказав Івасюк. Але, які мої слова, це лише два слова. Я
подав тоді йому новий вірш, який мав би лягти на мелодію до поезії
«Щороку», але народилась нова пісня «Лиш раз цвіте любов».
Я
досі чую його тембр голосу, його гру, бачу його обличчя, яке випромінює
радість від нової праці, нової мелодії, нової пісні. А слова вірша
«Щороку і весна, і осінь» так у нього лежали, і мелодію він так і не
написав. Це уже з роками зробив Ігор Білозір.
– Володимир був
у свої молоді роки доволі заможною людиною, чи це якось відчувалось у
спілкуванні, чи був відчутний якийсь бар’єр?
– Розповім як народилась пісня «Запроси мене у сни», і це стане відповіддю на запитання.
У
1975-77 роках я працював завлітом у муздрамтеатрі Дрогобича. Ми ставили
виставу Ібрагімбекова «Мезозойська історія», тема кохання між героями
була присутня і я запросив, щоб музику написав Івасюк. Він уже був
відомий театральний композитор, написав на той час музику до
«Прапороносців» за Гончарем, які поставив театр Заньковецької. Володя
пообіцяв написати музику до мого тексту «Запроси мене у сни». Він
привіз фонограму у Дрогобич і відмовився від будь-якого гонорару.
«Ніяких угод, – сказав, – я зробив це для свого друга Богдана».
Це
лише одна деталь до його характеристики, а таких було чимало. Очевидно,
він був хлопець грошовитий. «Водограй», «Червона Рута» співались
скрізь, від Карпат і до Зеленого клину. У нього були гроші, але він
умів бути вищим.
Ось у мене на столі фотографія композитора
Левка Дутківського. Ми мешкали в гуртожитку з дружиною в Дрогобичі.
Мене кличуть до телефону. Це був Володя. «Слухай, старий, тут є мелодія
Левка Дутківського. Візьми запиши собі рибу (це розмір наголошених і
ненаголошених складів). Може, щось зробиш», – чую у слухавці голос
Івасюка. Я записав, зробив текст і народився «Черешневий гай». А через
кілька тижнів Софія Ротару виконала цю пісню. Виявляється, що Володя
просто хотів допомогти Дутківському. У цьому теж був увесь Івасюк, який
ставився до своїх друзів-композиторів по-іншому, аніж дехто з них до
нього. У нього не було заздрощів до своїх друзів. Він хотів, щоб
народжувались гарні пісні.
–
Ви якось казали, що Івасюк за всі ці майже 30 років жодного разу не
прийшов до Вас у снах, а пісня «Запроси мене у сни свої» звучить…
–
Ні Івасюк, ні Білозір не приходять у снах. Може, десь у небесах я до
них приходжу. Не знаю… Чи душі з нами. А може, не сниться, бо я
постійно про них пам’ятаю. Зараз готується до друку моя нова книжка
«Світлиця». У ній буде понад 100 пісень, 24 написані з Білозором, 6 –
із Івасюком, а ще з Богданом Янівським, теж спочиває на Личакові..,
Віктором Камінським, Мирославом Скориком. Це пісенник, із нотами,
словами. Я стараюсь дбати про Івасюка. Наша пісня «Колиска вітру» не
була записана. Володя написав мелодію і уже з музики ми записали її,
зробили фортепіанний супровід, і Софія Ротару її заспівала. Але він
являється мені живим, немов подмух зеленого вітру.
– Яка Вам пісня подобається найбільша, з тих, що написали з Івасюком?
– «Лиш раз цвіте любов». Все, що написав Володя, все гарно. Ось уже йому б було 60…
– Звідки він черпав оту енергію добра і світла для своїх мелодій, адже світ доволі жорсткий і злий?
–
Це виховання. Він жив світло. У Володі батьки: мама – вчитель, батько –
викладач Чернівецького університету. Дві гарні сестрички. Як він любив
наймолодшу Оксанку! Це виховання. Вони разом їздили в гори, по Кавказу,
на море, по музеях, пізнавали світ, який можна було пізнати у той час.
Він
був чоловік життєрадісний. Володя мені завжди казав, що пісні мають
бути оптимістичні. Це його слова. Фактично усі його пісні такі. Хіба що
«Балада про Мальви», але й там є героїка, внутрішній оптимізм. Він дуже
прискіпливо ставився до пісенних текстів. Хоча був молодший від мене,
але казав: «Як Ти міг таке слово написати, є краще». Я знав, що інший
композитор це пропустив би, мав такий досвід, а Івасюк – ні. Він до
пісні ставився дуже серйозно На початку його творчої діяльності пісні
займали головне місце. Потім він вдався до класичного жанру, але пісня
завжди залишалась серйозною. Коли я почав працювати з Білозором, то
пам’ятав слова Івасюка, що текст має бути до пісні майже досконалий.
–
Варто лишень згадати сучасні тексти пісень… Якби Івасюк жив сьогодні,
як Ви гадаєте, чи був би він оцінений, потрібний, якби він реагував на
ті часто немічні тексти, які чуємо щодня з етерів, які далекі від
поезії?
– Важко мені сказати. Але якби Івасюк жив сьогодні,
може, це звучить оптимістично, але мені видається, що пісенного сміття
було б значно менше. Він, по-перше, написав би значно більше пісень,
ніж залишив нам – 100. Уявіть, 10 років уже звучить сміття.
Мені
здається, що так звана наша демократія, кажу так звана, тому що її
використовують різні такі вершники. Сідають на неї, як на таку собі
кандибу, розгнуздану, без вудил і сідла і витворяють усякі штуки, які
хочуть. Сучасна естрада – це теж викривлені гарцювання, на огляд, на
тій нашій демократії. Бо коли ректор одного з вузів стає народним
артистом України… Не здивуюсь, що невдовзі таке звання ще нададуть
київському мерові, бо вже щось там записує… Це ті моменти, які Володя
Івасюк не потерпів би. Він спершу реготав би з цього, а потім почав
виступати. Нині є люди, які обурюються, і я теж, але, може, я не маю
такого впливу, не є войовничим, але є люди войовничі і не можуть нічого
зробити.
– З ким із композиторів Ви працюєте сьогодні?
–
Можна сказати ні з ким. Бо ніхто не потребує поезію з тих, хто співає
пісень. Це не співаки, а як вони кажуть про себе, виконавці. Вони самі
виконують щось, пишуть, видають. На цю тему говорити вже стає смішно,
навіть не хочеться. Час від часу, ті, хто в собі чують не виконавців, а
співаків, беруться до творчості Івасюка чи Білозора. Назагал гарного
поетичного слова не потребують. Встановлені «формати і неформати» на
радіо та телебаченні, а що воно таке?
Не знаю, як естрада, але
література, так звана постмодерна, вона не ліпша від оголених
виконавців. Навіть на парканах такого не писалось, як сьогодні пишуть
на сторінках поважних книжок.
Колись ми жартували про одного
актора, що він, аби розсмішити публіку, ладен зняти штани і повернутись
до залу голим задом. А нині це уже «формат», це стає театральною
метафорою – 40 оголених задів у п’єсі шанованого театрала.
Я думаю, що ця хвороба розпачу, чи якогось породження, вона має перейти.
– Що для цього важливо?
–
Не треба себе у житті губити - і не треба буде себе шукати. Так як
ніколи собі не зраджував Івасюк і не губився у світі. Його немає в
живих, але він і далі промовляє до нас своїми мелодіями і піснями.
