Українська культура – це модно, актуально, сучасно. Подібне твердження останнім часом можна часто зустріти в українському інформаційному просторі. Кожен поважаючий себе «патріотично налаштований» чиновник чи комерсант, що прагне називатися меценатом, обов'язково згадає про «відродження національних мистецьких традицій» в своїй святковій промові. Проблеми, мовляв, ще є, але прогрес очевидний. Епоха українського ренесансу, здавалося б, нарешті настала.

В той же час українські митці продовжують скаржитись: хто на недостатнє фінансування, хто на недолуге законодавство, хто на вражаючу байдужість влади. Але більшість погоджується: існування української культури наразі є можливим лише завдяки старанням окремих ентузіастів. З кожним роком національному мистецькому продукту все важче і важче витримати конкуренцію з масовою дешевою закордонної культурою, яка все агресивніше продовжує експансію українського культурного середовища.

На прикладі харківського регіону ідея ренесансу видається злим жартом. Колиска українського постмодерну, місто Харків, як ніхто гостро відчуває на собі занепад української культури. Глибока криза охопила всі ніші культурного життя: від автентичного фольклору до футуристичної та постмодерної літератури. Хоча, мабуть, саме літературне мистецтво почуває себе найбільш комфортно на теренах Харківщини.

Фестиваль «Харківська барикада», що пройшов на початку грудня, довів: сучасна українська література може бути цікавою широкому загалу, а українська книжка – конкурентноспроможною. Дивлячись на величезний потенціал молодих поетів та письменників і на непересічний талант визнаних метрів, мимоволі згадуєш полиці в книгарнях, де українська книга продовжує лишатися нечастим гостем. Парадокс? Самі літератори підкреслюють, що державна підтримка книговиробництва – це не ознака милосердя чиновників і не доказ неповноцінності «сучукрліту», а обов'язкова умова розвитку національної літератури.

Не в кращих умовах знаходиться театральне мистецтво. Легендарний харківський театр «Березіль», в стінах якого творив Лесь Курбас, фундатор українського театру, потерпає від недостатнього фінансування. Що вже казати про менш відомі колективи?

Але найбільше страждає традиційне етнічне мистецтво. Фольклорні ансамблі, широко знані за кордоном, є майже невідомими у власній державі. Палкі шанувальники вишиванок на найвищому рівні лишаються глухими до прохань народних майстрів.

Щорічно на Харківщині проводиться кілька фестивалів, які організатори позиціонують як фольклорні. Найвідоміший з них - «Печеніжське поле». В цьому випадку нема недостачі ані в рекламі, ані в фінансуванні. Здається, ось де можна порадіти! Але замість анонсованого етнофестивалю глядач отримує парад спонсорів та навіть російську попсу у виконанні самодіяльних колективів. А в якому скрутному становищі знаходяться кінематограф, українські опера та балет!