13.39
Українці Португалії
РеєстраціяВхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
 
Меню
 
Категорії
Статті [75]
Релігія [19]
Рara os falante de portugês [74]
Історичний календар [12]
 
Форма входу
 
Пошук
 
Партнери
    znimky.net tamada.lviv.ua Українська Правда Ансамбль Джерельце Українці Угорщини TopUA: Український хостинг Пластовий Портал - твоя віртуальна домівка Майдан Українські традиції Спілкуйся Українською Арт-Вертеп

     

         
        Статистика

        В онлайн всього: 1
        Гостей: 1
        Користувачів: 0
        Каталог статей
        На початок » Статті » Статті

        Кривавий вертеп
        Різдвяного вечора шістдесят років тому п’яні енкаведисти по-звірячому розправилися з колядниками у селі Мальчиці Яворівського району Львівщини .
        Володимир КАРПІЙ, кор. «Сільських вістей»
         

        Загорілася різдвяна зірка-1948. Після родинної Святої вечері тринадцять мальчицьких юнаків, перевдягнувшись у героїв вертепного дійства, пішли по селу колядувати. Одні — підлітки безвусі, інші — бувалі у бувальцях парубки, котрі, пройшовши вогненні дороги війни, щойно демобілізувались і прагнули на повні груди вдихнути неповторного казкового аромату святкового вечора, що огорнув рідне село.

        Темінь. Під ногами — в’язке болото: відлига настала саме перед Різдвом. Однак це не стало перешкодою для юнаків. Зрештою, кожна вуличка, доріжка чи стежинка пройдена їхніми босими ногами, вивчена й перевивчена. А ще й заклично ваблять вогники осель: селяни чекають колядників. Завітавши у святочну світлицю, вони побажають її господарям многая літа, щастя, здоров’я, злагоди й достатку. А як прагнеться почути ці магічні й щирі слова зараз, після воєнного лихоліття, після численних смертей синів, братів і чоловіків.

        Просим Тебе, Царю,

         

        небесний Владарю,

        Даруй літа щасливії

         

        сего дому господарю.

        Даруй господарю,

         

        його господині,

        Даруй літа щасливії

         

        нашій неньці Україні...

        Мирно пливе над Мальчицями колядка...

        Але в одній із господ колядників попередили: не заходьте до Степана Андруса, там пиячать енкаведисти!

        Декого з юних пересторога зачепила морозним вітерцем, а ті, що недавно повернулися з війни, лише посміялися: «Я на рідній землі, яку захищав, чого боятись?!»

        — Дзень-дзелень, дзень-дзелень! — весело лунали різдвяні дзвіночки, господарі широко відчиняли двері колядникам. Правда, дехто з хлопців запримітив, як хиткі тіні наче замерехтіли неподалік і зникли за пагорбом. Але це нікого не насторожило.

        — Ми йшли селом спокійно, звісно, без зброї, бо несли радість коляди і різдвяних свят, — згадує один з тодішніх колядників, якому пощастило вижити, Михайло Микитин. — Здавалося, в кого може піднятися рука на колядників, які несуть людям радість і слово Боже? Однак те, що сталося з нами через кілька хвилин, до сьогодні (а мені вже вісімдесят шість років) вогнем палить, часто у снах і наяву обливає холодним потом...

        Щойно колядники підійшли до оселі Василя Яновського, як із-за тину по них вдарили автомати.

        — Першої миті не міг оговтатись, зрозуміти, що стріляють по нас, — продовжує сумну розповідь Михайло Іванович. — Закричав, щоб усі падали на землю. У вертепі я був перевдягненим на Гуцула: крисаня, постоли, кожушок, позичений у знайомої дівчини. Чув лише, що кулі, наче шершні, наді мною в’ються. Я їхню «музику» добре вивчив на фронті. Там був поранений осколком міни, ледь голови не позбувся. Шість місяців у госпіталі провалявся, поки на ноги встав. Здавалося, все! Рідну землю від ненависного фашиста відстояли, мир усьому світу принесли. А тут — знову хтось прагне мене вбити. За що?!

        Пізніше, після нападу енкаведистів, фронтовик Михайло Микитин одинадцять дірок від автоматних куль нарахував у позиченому кожушку.

        Ще один фронтовик — Павло Дейнека також уцілів. А от його товариш — 27-річний Павло Коваль — упав мертвий.

        — На фронті обминав його німецький свинець, але, на горе, скосив біля рідного дому нібито наш, радянський, стрілець. Як же так? Хто йому дав тоді право так чинити з нами?

        Сталося ж того передріздвяного вечора ось що. У село прибули автоматники на чолі з лейтенантом Плотніковим. Буцімто щоб оберігати й підтримувати спокій на свята, захистити Мальчиці від бандерівців, щоб вони не забрели в село і не познущалися над мирним, лояльним до радянської влади населенням. Нишпорили, як розповідають очевидці, сюди-туди Мальчицями, а потім лейтенант Плотніков вирішив, що його загону варто й повечеряти. Забрели до хати Степана Андруса, наказали, щоб щедро приймав «дорогих гостей».

        Хильнули бойовики оковитої, а потім стали вишукувати серед жителів «ворогів народу». Почули колядку. Непорядок!

        Лейтенант Плотніков скомандував атакувати «бандьор». Град куль полетів на колядників, убили й 19-річного Йосифа Козака, який вийшов із дому, виглядаючи вертеп.

        Раптом автомати стихли. Хвилина, друга, третя...

        Хлопці обережно й боязко (звісно, ті, що залишилися живі) піднялися з болота. Наче змовившись, побігли у перший же будинок. Уже й двері зачинили. Здавалося, вибралися з пекла.

        — Однак знову вдарили стрільці, — пригадує далі Михайло Микитин. — Останнім ішов Іван Колобич. Він похитнувся і присів на долівку. На грудях виступили бурі плями. Ми зрозуміли: навіть через двері кулі дістали товариша.

        Тієї ж миті двері різко відчинились і на порозі вималювалася постать лейтенанта Плотнікова.

        — Зневажливо відсунув чоботом тіло Колобича, з презирством оглянув нас, виваляних у грязюці й переляканих, криво посміхнувся. Видно, йому сподобалася кривава «робота», — мовить Михайло Іванович. — Аж тут у хату ввірвався працівник сільради Микола Коваль. Міцно схопив енкаведиста за груди, затермосив: «Що ж ти накоїв, Плотніков?! За що брата вбив?!»

        Очевидець свідчить: Плотніков із огидою зірвав руки Коваля, різко скомандував:

        — Тихо, тихо будь! — і повернув до нього автомат.

        А в цю ж хвилину стало чути, як заголосило село. Люди бігли до місця події. Плотніков зблід, кивнув своїм поплічникам, що наспіли в хату. Швиденько зникли.

        — Ми заходилися рятувати пораненого товариша, — Михайло Іванович кожне слово видавлює з себе, наче велику болячку. — Як могли, перев’язали, поклали на шинелю й понесли додому. Різдвяного дня відвезли у львівську лікарню. Місяць промучився Іван, жадібно хапаючись за соломинку життя. Але не вижив. Поховали в селі поруч із іншими побратимами-колядниками. Священик, виголошуючи над ним прощальне слово, навіть не натякнув, за яких обставин загинув 25-річний Іван Колобич. Ми розуміли: боїться, тому що тоді за правду міг, щонайменше, опинитись у Сибіру...

        — Десятиліттями це величезне горе замовчувалось у нашому районі, — розповідає заступник голови Яворівської райдержадміністрації, депутат облради Іван Стецькович. — Навіть у самому селі з покоління в покоління передавали розповідь про цю страшну подію пошепки. На щастя, нині в суверенній Україні можна пом’янути полеглих відкрито і поіменно. На цвинтарі у Мальчицях, де поховано колядників трагічного 1948-го, відкрито пам’ятник, на стелі викарбувано імена всіх невинно убієнних. На Різдво біля могили відправляємо поминальну службу Божу. От і днями відправили. Нині була панахида особливо врочиста й сумовита, бо ж — річниця. А ще в сільському Народному домі відбувся районний фестиваль різдвяних вертепів. У пам’ять про тих людей і ті події, які не маємо права забути. Бо це — ще один трагічний штрих до історії нашої багатостраждальної нації.

        Пам’ятаймо і ми про них, безневинних колядників, із галицького села Мальчиці, розстріляних п’яними енкаведистами шістдесят років тому під лихою орудою лейтенанта Плотнікова.

        Пам’ятаймо!
         
         
        Категорія: Статті | Добавив: ukremigrantpt (17/01/08)
        Переглядів: 648 | Рейтинг: 4.5/2 |
        Всього коментарів: 0
        Добавляти коментарі дозволяється тільки для зареєстрованих користувачів.
        [ Реєстрація | Вхід ]

        Використання матеріалів дозволяється за умови посилання на "Українці Португалії"
        Copyright © "Українці Португалії". м. Лісабон 2007р.
        Спілка Українців в Португалії