Диво над Віслою

  Розповідь про українців у Польщі можна було б почати від царя Гороха, але я почну її від маршала Юзефа Пілсудського, тобто з тих часів, коли Польща й Україна відновили свою незалежність. Про ці події нагадує меморіал борцям за волю України на православному цвинтарі у варшавському районі Воля. Він скромний, але вражаючий. Стоять у ряд чорні гранітні хрести, ніби вишикувані воїни на урочистому параді. На більшості хрестів написи «Незнаний козак армії УНР», а на окремих читаю: «Генерал-хорунжий Олександр Бурківський, командир 1-ої кулеметної дивізії армії УНР», «генерал-поручник армії УНР Микола Коваль» та інші. Враження було таке, ніби відкрив не знану досі сторінку історії...

  Улітку 1920-го у війні Польщі з Радянською Росією відбувся перелом на користь останньої. Польські збройні сили безладно відступали в глиб своєї країни під ударами Червоної Армії. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе зупинити цю навалу. Варшава була беззахисною. Міське ополчення та виснажені, знекровлені частини польського війська не могли протистояти агресору, який мав численну перевагу. Все йшло до того, що польська столиця впаде. Державність Польщі повисла на волосині. Але сталося щось неймовірне: за одну ніч армію більшовиків було розгромлено й відкинуто. Польські історики назвали це «Чудом над Віслою». Але насправді ніякого дива не було. Річ у тім, що на польському боці виступали регулярні з’єднання української армії, яка передислокувалася до Польщі після того, як припинила своє існування Українська Народна Республіка. Українські формування нараховували тоді 41 тисячу вояків, близько чотирьох тисяч офіцерів, 80 генералів. Словом, це була потужна боєздатна сила. Ось що написав після тієї перемоги маршал Юзеф Пілсудський: «Наша армія пам’ятає криваві бої, в яких постійно брало участь витривале як у дні перемог, так і в дні випробувань Українське військо. Спільно пролита кров заложила камінь взаємного порозуміння і благополуччя обох народів».

  Як не крути, а виходить, що український тризуб захистив польського орла від серпа та молота. Але цей факт сором’язливо замовчує польська громадська думка, несміливо про неї згадує історична наука. І найперше тому, що отой «камінь порозуміння», про який говорив польський національний герой, тривалий час обростав мохом. Спільне українсько-польське надбання було зраджене наступними поколіннями політиків...

  Коли я вдивлявся у золоті карби на чорних хрестах меморіалу, сталася несподівана, але, мабуть, невипадкова зустріч. Із туману, що огорнув дерева меморіалу, наче привид, виплив якийсь чоловік. «Пан Влодек, працівник цвинтаря», — назвався він, скинувши капелюха. І розповів моторошну історію. 1947 року його матір-польку, яка народилася й певний час жила в Україні, було в Польщі засуджено до страти за безглуздим звинуваченням у державній зраді. На той час усі, хто був українцем або мав зв’язки з Україною, підозрювалися як бандерівці. Влодек, якому було тоді п’ять років, пішов до офіцера польської служби безпеки і запитав: «Як ви повісите мою маму — за ноги чи за шию?» Це розчулило офіцера і врятувало матері життя. «Між слов’янами має бути згода», — сказав пан Влодек. Цю істину він відкрив понад шістдесят років тому, коли його матері загрожувала смерть, а йому сирітство...

Акція «Вісла»

  Перед другою світовою війною у Польщі (в межах її нинішніх кордонів) жило понад мільйон українців. Населяли вони південно-східні території вздовж кордонів з Чехією, Словаччиною, Україною, Білоруссю — Лемківщину, Бойківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя, які вважаються малими батьківщинами українців Польщі. Непростими були стосунки польської та української національних спільнот. Але жили більш-менш дружно. 1938 рік був позначений новою антиукраїнською хвилею, коли проводилася так звана «акція зміцнення польського фактора на сході», згідно з якою українців не брали на державну службу, не продавали їм землю. Вже тоді українські греко-католицька та православна церкви розглядалися владою як ідеологічно шкідливі й ворожі установи, тож робилося все, аби підірвати їхній авторитет і вплив на українство. На Холмщині того тривожного передвоєнного року було розгромлено кількадесят українських православних церков.

  Від 1939 року завзято вбивали клин між українцями і поляками німецько-фашистські окупанти. Мабуть, саме тому в українських селах урядували польські поліцаї, а в польських — українські. Німці демонстративно загравали з українським населенням, надаючи йому навіть більше прав, ніж полякам. У останніх це викликало лють. 1944-1946 роки — пік взаємної ненависті і недовір’я між двома народами. В бік українців лунають погрози, спалахують сварки, сутички. Передчуваючи біду, наші одноплемінники стали масово втікати на територію нинішньої України. У багатьох українських селах від рук польського антикомуністичного підпілля, війська, міліції гинуть жінки, старики, діти. Символом цих трагедій стали села Сагринь, Завадка Морохівська, Пискоровичі і Павлокома. Чимало українців, аби врятуватися від розправи, переходили на римо-католицьке віросповідання, заявляли про свою польську національність. На тих, що залишилися зі своєю вірою і національністю, у квітні 1947 року чекала акція «Вісла», під час якої близько 150 тисяч українців було розсіяно по всій Польщі, аби не жили сукупно, аби втратили свою національність та віру, а понад 500 тисяч переселено в Україну. Головний норматив акції — не більше 10 відсотків українців в одному селі, в яке переселялися депортовані. Війська тодішнього польського режиму діяли у дикий, варварський спосіб, певно, навчилися цьому або в енкаведистів, або ж у німецьких карателів. Почерк був той же. Село оточувалося військами так, що й горобець не міг випурхнути. Мешканців під дулами автоматів виганяли з хат, збирали в колони, відправляли на залізничні станції, заганяли у товарні вагони. Тих, хто барився або ж виявляв найменший спротив, жорстоко карали. За час від 1944 по 1949 роки на територіях депортації загинуло, пропало безвісти, за різними оцінками, від 10 до 15 тисяч українців. 3800 чоловік було запроторено до концтабору Явожно, який був свого часу філією сумнозвісного фашистського Аушвіца. Виживати українцям у нових місцях було дуже важко, бо жителі гір, лісів потрапляли на рівнину, на морське узбережжя, до зруйнованих садиб. Але попри все вижили... «От і маємо тепер українців від моря до моря», — гірко жартує голова Перемишлянського відділу Об’єднання українців Польщі Марія Туцька.

  Історики ще й досі сперечаються щодо визначення того, що ж сталося у квітні 1947 року. Рецидив фашизму? Етнічна зачистка? Чи те й друге одночасно? Як могли поляки, які самі пережили жахіття фашизму, опуститися до такого? Але немає сумніву, що ця операція, аж до деталей, узгоджувалася в Кремлі, адже тодішній комуністичний режим Польщі був маріонетковим. Вочевидь, Сталін продовжував ту чорну справу, яку розпочав у 1932-1933-х, маючи на меті винищити українство. Просто в ті роки українці на західних землях для нього були недосяжними, і по війні він їх дістав руками поляків.

  Дехто з дослідників вважає, що інтереси сталінського режиму збіглися з намірами місцевих польських шовіністів, які потрапили до керівних партійних та урядових структур. Та, як би не було, обом народам завдано глибокої рани, яка ятриться й досі. Влада Польщі малими кроками намагається її гоїти. 1990 року Сенат цієї країни (вища палата парламенту) засудив акцію «Вісла». Але наслідки її навряд чи вдасться подолати. Українство на території Польщі зазнало нищівного удару, стало розпорошене, пригнічене, залякане...

Повернення

  Акція «Вісла» — це вододіл життя українців у Польщі: до і після. Було розколото не лише долі, а й душі, внутрішні світи. Кожен українець, із яким довелося мені зустрітися в Польщі, починав і закінчував розмову «Віслою». Згадувалися ті події з болем, сльозами на очах. Враження таке, що «Вісла», ця похмура ріка розпачу й образи, тече жилами кожного депортованого та його нащадків і досі. Дійшов я висновку й про те, що кожен, хто відчуває себе українцем, намагається подолати цю водну перешкоду і повернутися на землю своїх батьків, якщо не в прямому, то переносному розумінні. Історія українців у Польщі після «Вісли» — це історія повернення до своїх старих осель, своїх витоків, мови, традицій.

  Катерина Сіроцька, яка очолює нині Союз українок у Польщі, народилася у селі Мокре поблизу Сянока. Коли її родину депортували, їй було шість років. Але ті страшні дні пам’ятає мало не погодинно: обличчя жовнірів, які витурювали їх із хати, собаки, вагони, голодна дорога на північ Польщі, чужа напівзруйнована хата в колишньому німецькому селі на Мазурах, перша вчителька, виснажена, з темними колами під очима, бо щойно повернулася з концтабору в Явожно, підпільні церковні відправи, які проводив отець Ріпецький... «Завдяки йому і таким, як він, депортовані зберегли свій український дух», — розповідає пані Катерина. Дві спроби повернутися до рідного Мокрого для Сіроцьких були невдалими. Їх відправляли назад. І лише за третім разом батькові вдалося викупити свій грунт і хату.

  Сіроцьким ще й пощастило. Багатьом сім’ям, перш ніж дістати дозвіл на купівлю або будівництво хати в рідних місцях, довелося по кілька років прожити в землянках чи хлівах. Розповіли мені про якогось шахтаря з Улюча, який під час відпусток приїздив до міста Сянока і будував хату, аби бути поближче до рідного села. І так десять років поспіль, поки не завершив будівництво. А потім перевіз родину. Через багато років, в 90-х, викупив ділянку в рідному Улючі, впорядкував кладовище, відновив придорожні хрести. Поверталися правдами й неправдами. Давали хабарі посадовцям за липові довідки. Їхали не одразу до рідних країв, а, скажімо, оселялися на рік-два під Варшавою чи деінде. Таким чином усувалися формальні перепони для повернення, бо переїздили не з резервацій або так званих місць компактного проживання депортованих, а нібито з інших регіонів.

  Для багатьох процес повернення має символічний характер: ходять до церкви, беруть активну участь у житті громади, вивчають рідну мову, долучають своїх дітей та онуків до української культури, підтримують зв’язки з Україною. Але, звісно, не всі. Багато загубилося в часі, просторі, статистичних звітах. Десь у нетрях генетичної пам’яті нових поколінь українців вкорінено нездоланний страх: бути українцем небезпечно, невигідно, некомфортно, неперспективно. І це не лише наслідок операції «Вісла», а й політики влади щодо українців протягом наступних років, коли створювався негативний образ українця як учасника незаконних бандформувань. Саме через це, на думку голови Об’єднання українців Польщі (ОУП) Петра Тими, в окремих регіонах, зокрема східних, є проблема поваги до українців з боку місцевого польського населення чи розуміння того, що вони мають рівні права з поляками. Тож чи слід дивуватися, що під час перепису 2002 року українцями задекларували себе лише 30 тисяч громадян Польщі? Хоча за даними греко-католицьких та православних церков українців — громадян Польщі вдесятеро більше, ще стільки ж, тобто 200-300 тисяч, — заробітчани з України. На чисельність українців, вочевидь, вплинула і методика перепису населення, згідно з якою обліковці у графі «національність» інколи автоматично вписували «поляк», а коли опитуваний наполягав на записі своєї фактичної національності, то це робилося простим олівцем. До багатьох українців переписувачі взагалі не потрапили. Про ці порушення керівники національних меншин, зокрема української, словацької та німецької, зробили відповідні заяви.

Фундамент порозуміння

  1 січня 2005 року Польща ратифікувала рамкову Конвенцію Ради Європи про охорону прав національних меншин. Їхнє становище дещо поліпшилося. Але Петро Тима вважає, що окремі пункти Конвенції не виконуються. Зокрема, польське законодавство не сприяє тому, аби нацменшини, особливо ті, що розпорошені, були представлені в парламенті та органах місцевого самоврядування. До цього часу немає закону про повернення майна, конфіскованого в часи комунізму. Більшість депортованих українців так і не одержала компенсацій за втрачене майно. У Перемишлі місцева влада відмовляється повернути українській громаді її дім, який вона збудувала своїм коштом ще 1904 року. І це незважаючи на те, що Президент України В. Ющенко, перебуваючи в Польщі, особисто звернувся до мера Перемишля Р. Хоми з проханням розв’язати цю проблему. Українська громада ціною надзусиль упродовж останніх десятиріч створила мережу своїх культурних центрів. Але держава фінансує їх опосередковано, через гранти, хоча, згідно з рамковою Конвенцією щодо нацменшин, мала б здійснювати його безпосередньо, вважає П. Тима. Зі скрипом посувається справа увічнення жертв війни та політичних репресій. Спроби перепоховань, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних дощок в окремих регіонах зустрічають спротив місцевої влади. Петро Тима та інші представники української громади відзначають таку закономірність: на заході, півночі, центрі країни українство має зелену вулицю в багатьох починаннях, а на сході, зокрема на Перемишлянщині, зазнає утисків. Це ніби якийсь дикий острівець шовінізму в морі європейської цивілізації, який залишився з комуністичних часів. Марія Туцька розповідає, що напередодні масових заходів, які проводять українці в Перемишлі, мерія збирає антикризову раду, на якій зачитує інструкцію щодо поведінки учасників («щоб було те й те і не було такого й такого»), а також суворо попереджує представників місцевої української громади про відповідальність за безпорядки. Словом, не оминається жодна нагода, щоб принизити українство.

  Це щодо проблем. Проте світлого, оптимістичного стало набагато більше. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, зросла кількість поляків, що прагнуть довготривалого примирення з українцями. Багато з них хочуть бачити Україну в Європейському союзі. Це результат плідної співпраці української громади з польською владою, суспільством. До отого символічного українсько-польського каменя, про який писав Ю. Пілсудський, стали додаватися нові й нові. Тож фундамент порозуміння таки зміцнюється. У травні 2006 року президенти В. Ющенко та Л. Качинський відкрили меморіал жертвам українсько-польського конфлікту в Павлокомі Підкарпатського воєводства. За сприяння польської влади українська громада щорічно організовує десятки яскравих культурно-мистецьких заходів, серед яких «Лемківська ватра» у Ждині, «Битівська ватра» в селі Удорп’є, Молодіжний ярмарок у Гданську, фестиваль української культури в Підляшші «Підляська осінь», свято церковного співу у Гіжицьку, «Культурні сезони українців Вармії і Мазур» у Срокові, «Прикордонні зустрічі» в селі Глембоцьк та багато інших. Прикметно, що окремі з них частково фінансуються з польського бюджету. Держава також підтримує такі українські видання, як газета «Наше слово», «Український альманах», двомісячник «Над Бугом і Нарвою», альманах «Між сусідами», журнал «Ватра».

  Окрім ОУП, у Польщі діють й інші організації українців: Союз українців Підляшшя, Об’єднання лемків, Союз незалежної української молоді, Українське товариство в Любліні, Фундація св. Володимира Хрестителя Київської Русі (Краків), Українське вчительське товариство, Союз українок Польщі. Щоб узгодити їхню діяльність, у листопаді 2006 року при посольстві України в Польщі було створено Координаційну раду української меншини, яку очолює Юрій Рейт. На одному із засідань народилася ідея об’єднати зусилля у справі вшанування пам’яті українців, які загинули на території Польщі. Вона була підтримана всіма організаціями. Розпочато роботу зі створення єдиного реєстру місць пам’яті. Далі належить братися за впорядкування цвинтарів, братських могил, встановлення пам’ятних знаків — титанічна робота, якої вистачить не на один рік. Йдеться не про разові акції, а систему, тож має бути єдина державна програма увічнення пам’яті українців, які поховані за кордоном, вважають представники громади.

  Українство в Польщі сьогодні на піднесенні. Про це свідчить його активність. Українці прагнуть, аби у Польщі було більше українського: мови, пісень, вистав, творів мистецтва, щоб пісня у Варшаві злилася з піснею у Києві, Торонто, Буенос-Айресі та інших містах планети. Щоб утворився єдиний український духовний простір: від моря — до моря, від океану — до океану.