Українці Португалії

"Такі високі слова, як зараз: соборна Україна, незалежна Україна, тоді мало хто говорив. Народ не те що якийсь був пасивний до цього, але просто ці питання на той час ніхто не порушував. Люди боялися, усі були залякані..."

...На світанку 9 травня 1972 року у невеличкому місті Стебнику раптово полив рясний дощ, який щедро напоював спраглу землю водою. Та не це стало предметом обговорення стебничан і мешканців прилеглих населених пунктів. І навіть не чергова річниця перемоги над фашизмом. З вуст у вуста передавалася інформація про надзвичайну подію, що сколихнула усе довкілля, - у людних місцях міста замість радянських прапорів була виявлена національна синьо-жовта українська символіка...

- То не була якась стихійна витівка, - розповідає нинішній міський голова Стебника Роман Калапач, член Спілки політв'язнів і Всеукраїнського товариства політичних в'язнів та репресованих. - На такий крок разом із своїми друзями-однокласниками (ми закінчували місцеву десятирічку) Любомиром Старосольським, Зиновієм Дмитрівим і Петром Ярунівим (останній, на жаль, не дожив досьогодні) я відважився цілком свідомо. Бо ж виріс у національно-патріотичному середовищі. Так, брат моєї мами загинув у підпіллі. Три маминих сестри вийшли заміж за вояків УПА, кожен з яких був репресований, відбувши щонайменше 10 років ув'язнення в сибірських таборах.

Наша родина часто збиралася в домівці бабусі, де нерідко заходила мова про минуле, присутні згадували епізоди боротьби за вільну Україну, своїх бойових побратимів, співали повстанських пісень, вірили у краще майбутнє. Здається, звідси наповнився я духом свободи, соборності, пройнявся патріотичними почуттями.

Справді, розповіді старших, спілкування з ними справили на хлопчину неабияке враження. Він захоплюється історією, літературою, навчання дається йому легко, а тому часто бере участь у різних предметних шкільних олімпіадах, де належно було поціновано його глибокі знання й ерудиція.

Якось під час чергового відвідання місцевої бібліотеки (Роман Калапач був на той час восьмикласником) працівниця культосвітнього закладу підкликала його до себе, дістала з шухляди збірку Василя Симоненка і порадила почитати твори поета. Не варто, мабуть, говорити про те, як сприйняв хлопець прочитане. Книга додала йому сил, душевного пориву. Хотілося діяти, зробити щось корисне для рідної України, продемонструвати усім, що не все втрачено, що люди продовжують боротьбу за вільну й незалежну державу.

Минали дні, тижні, місяці... Юнака пригнічувала бездіяльність, пасивність. І коли вже закінчував десятий клас, раптом виникла ідея піднести дух земляків шляхом вивішення у людних місцях синьо-жовтих знамен. Своїм задумом поділився з найближчими друзями. Однокласники схвально поставилися до пропозиції Романа. Акцію призначили на 9 травня. Заздалегідь придбали необхідний матеріал (з метою конспірації тканини синього і жовтого кольорів закупляли у різних магазинах), пошили три прапори.

У ніч на 9 травня 1972 року хлопці здійснили свій задум. Десь опів на першу синьо-жовті знамена затріпотіли над приміщеннями міського будинку культури, клубу "Гірник" та в центральній частині Стебника.

А вранці, попри дощ, багато мешканців міста мали урочистий, піднесений настрій. Приємна новина швидко облетіла місто. Люди не приховували свого захоплення сміливим і відчайдушним вчинком невідомих осіб, які подарували їм того весняного дня кілька годин надії й твердої віри у незалежну Україну, дали своєрідний ковток свободи.

Стебничан тішила безпорадність правоохоронців, яким не могли допомогти навіть службові собаки, бо ж весняний дощ не лише напоїв землю життєдайною вологою, а й змив сліди невідомих патріотів, які вдалися до такого "зухвалого" вчинку.

- ..."Вирахували" нас, - продовжує розмову Роман Калапач, - десь через три місяці. Пригадую, я здавав другий вступний іспит на юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Несподівано двері відчинилися, і до аудиторії зайшов молодик. Підійшов до викладача, коротко з ним перемовився, після чого останній став ретельно перегортати екзаменаційні листи. Потім назвали моє прізвище, покликали до себе й запропонували пройтися до деканату. Я відразу зрозумів причину раптового візиту цивільної особи. У деканаті мені одягли наручники і під здивовані погляди чисельної групи абітурієнтів повели до виходу...

Потягнулися довгі дні слідства, перевірок, очних ставок. Слідчі не могли повірити в одержимість, патріотичну свідомість вчорашніх школярів, а тому все допитувалися: за чиєю вказівкою діяли, хто з дорослих намовив нас на цю акцію. Але хлопці твердо відстоювали свою позицію, хоча їм "підказували" однодумців в особі класного керівника, директора школи...

Гірку іронію викликав факт, коли запрошений адвокат відмовився від надання послуг, як тільки довідався, що юнаку "пришили політичну справу".

У лютому наступного року пройшло у Львові судове засідання в закритому режимі. За його вироком Романа засудили до трьох років ув'язнення з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. Любомира Старосольського засудили на два роки ув'язнення. Відбував покарання у зоні загального режиму. Інші хлопці проходили у справі як свідки.

Роман Калапач відсидів "від дзвінка до дзвінка" в одному з таборів Сибіру. Його "тюремними друзями" виявилися такі колишні політв'язні, а нині відомі правозахисники, як Євген Пронюк, Семен Глузман, Володимир Буковський, Микола Горбаль, Ігор Калинець, Анатолій Здоровий... Спілкування з ними залишило незабутній слід у житті вчорашнього школяра, назавжди вкарбувалося в пам'ять. Водночас, під час перебування в "зоні" Роман опанував фах токаря.

Відбувши покарання, повернувся додому. Після таборів взяти на роботу працівника із кримінальним минулим не поспішали. І тільки завдяки людяності й порядності дільничного інспектора міліції вдалося працевлаштуватися на одному з місцевих підприємств.

Згодом одружився, збудував власний будинок, народилися дві доньки. Заочно закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, працював на виробництві інженером.

Із здобуттям Україною незалежності вирішив зайнятися власною справою. Тоді ж, на зорі становлення держави, створив у Дрогобичі приватне підприємство "Роксоляна" - вирішив не словом, а ділом довести землякам, переконати їх власним прикладом в ефективності ринкових відносин.

На ту пору, у 1992 році, Роман Калапач був реабілітований за відсутністю складу злочину.

Принагідно, коли заходить мова про його засудження, зізнається, що жодного разу не пошкодував за свій вчинок.

З часом повернувся до активного життя. Упродовж 2002-2006 років був депутатом Дрогобицької міської ради, а за результатами останніх виборів до місцевих рад обраний міським головою Стебника. І на цій посаді, попри труднощі й негаразди, намагається робити все для підвищення добробуту земляків, в ім'я людей.

Іноді, коли мова заходить про той звитяжний чин українських прапороносців у далекому вже 1972 році, Роман Калапач говорить: "Такі високі слова, як зараз: соборна Україна, незалежна Україна, тоді мало хто говорив. Народ не те що якийсь був пасивний до цього, але просто ці питання на той час ніхто не порушував. Люди боялися, усі були залякані..."

Протестна акція пана Романа і його однокласників, звершена майже 35 років тому, стала однією з тих цеглин, що були згодом вмуровані у підвалини Української суверенної держави. І в тому, що сьогодні над приміщенням міської ради Стебника, яку очолює Роман Калапач, над державними й офіційними установами і багатьма будинками у великих і малих містах усієї України майорять державні синьо-жовті знамена, є, безумовно, частка життя героя нашої розповіді та його відважних друзів.