Українці Португалії

Чимало простих українців упевнені, що історію перевернули догори дригом саме останнім часом. Більше того, згадки про трагічні події в історії багатьох дратують: навіщо зачіпати те, що давно минуло і забулося. А те, що для багатьох народів їхні трагедії стали наріжним каменем самоствердження, у нас чомусь сприймається як позиція слабкості. Проблема в тому, що більшість українців і досі достеменно не знають, як і що відбувалося. Чимало дослідників не тому пишуть про звірства та гноблення, депортації та переслідування, щоб когось настрахати. Це пишеться для того, щоб ми знали: це коїлося із нашими предками.
У Биківнянському лісі висять світлини репресованих – колишніх петлюрівців, просвітян, професури. Хоча історики й доводять, що в Биківні розстрілювали переважно партапаратчиків і радпрацівників з регіонів, родичі загиблих у далеких 1930-х хочуть мати хоч якесь місце для вшанування пам’яті. В Україні це радше виняткова ситуація.
Подивитися в очі трагедії минувших поколінь часто не вистачає громадянської мужності. Навіть коли є родинні історії, які переповідають мати доньці чи дід онукові: що «наша бабця була шляхтянка, та мусила йти за простого», чи «братів прадіда вивезли у Сибір», або ж «за останній рушник виміняли хліба», сьогодні вони звучать як мінімум відсторонено від дійсності. А коли ще збоку авторитетно хтось скаже «так було потрібно» чи «такі були часи», то можна лишень зітхнути й погодитися: «Таки так». Родинне сприйняття певних історичних подій і явищ покликане було б збагатити очевидні істини, наповнити їх внутрішнім єством. Українці ще далекі до того, щоб поза ствердженням «така вже наша (нашої нещасної родини) доля» побачити, що подібних випадків мільйони і варто дослухатися свого сусіда, щоб зрозуміти: ми маємо право добиватися правди, оскільки наш приклад не одинокий, а загальнонаціональний. Держава ніби й намагається «привчити» суспільство до нових дат і нових облич в пантеоні, але, копіюючи часом методи радвлади, перетворює спроби вшанування українських героїв на фарс.
Варто пам’ятати, що прив’язаність до хронології – дуже умовна річ: фактично, кожна історична подія має символічний характер. Кожна з трагедій, про які чуємо з вуст керівників держави, моральних авторитетів нації, зрештою просто із ЗМІ, несе для нашого народу окремий змістовий сигнал, месидж. Якщо ми визнаємо, і сьогодні це очевидно для більшості українців, що ми відбулися як народ, що ми є, то не мало би бути проблем із визнанням факту, що на вівтар появи України було покладено чимало українських душ.
Перелік українських поразок і трагедій не має у пересічного українця викликати комплекс неповноцінності. Соромитися пролитої за волю крові – це те ж саме, що забути, якого ти роду. Рахувати ж баланс поміж поразками й перемогами справа невдячна, тим більше, що деякі народи давно навчилися перше називати другим. Українці вижили після спроби поголовного винищення, маю на увазі Голод 1933 року, пронесли, зокрема і у головах притлумленої сільської інтелігенції, ідею України через роки радянського «інтернаціоналізму» і вибороли власну державу. Ми не були єдиними в історії, проти кого застосували голод: ірландці голодували також.
Герої Крут нагадують «Львівських орлят» – польську молодь Львова, яка виступила в боротьбі за своє місто проти... українців, які проголосили Західно-Українську Народну Республіку. 1 листопада 1918 року для одних – день звитяги, для інших – біль втрати. І ті, й інші воювали «проти варварів», поховані з почестями. Як написала після смерті «крутянців» Людмила Старицька-Черняхівська, «заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися... віддати Україні все наше життя. Для нас могила ця лишиться на віки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром». Про «орлят» у Польщі нікому не потрібно розповідати – поляки добилися відкриття власного пантеону на львівській землі. Крути ж надалі залишаються «незрозумілим вчинком», а крутянський меморіал за пару літ існування вже був осквернений – за нашої мовчазної згоди.
Роман Кабачій
http://www.ut.net.ua