Тож і не дивно, що вождь російських більшовиків Ленін, доручаючи колишньому царському жандарму Муравйову задушити вже вистраждану нашими батьками незалежну Українську Народну Республіку, включив до його похідного обозу так званого народного комісара з військових справ більшовицької УНР Юрія Коцюбинського. І проти цього, за висловом Сергія Єфремова, поганого сина великого батька, в недалекому минулому студента фізико-математичного факультету Київського університету, вийшли на смертний герць його вчорашні товариші-українці. Він навчався на одному відділенні з Володимиром Шульгиним, відтак колишні однокурсники, а можливо, й приятелі, зійшлися один проти одного. Володя Шульгин зголосився під синьо-жовтий прапор і в бою під Крутами загинув, захищаючи молоду Українську державу, а Юрко Коцюбинський, ховаючись за спинами п'яних матросів, розмахував чужим полотнищем, намагаючись погасити ним вічний вогонь української волі.

Але якщо Полтава залишилася вічною трагедією України, то бій під Крутами, хоч з військової точки зору і був програний жменькою юнаків-одчайдух, але моральну перемогу здобули вони, відтак їхній подвиг назавжди золотими літерами вписаний у канони безсмертя й високим героїзмом у наші серця.

Увічнюючи крутянський чин, спробуємо ще раз глянути через призму тих трагічних подій на наш сьогоднішній поступ в ім'я утвердження незалежної України, за яку молоді хлопці віддали своє молоде життя.

Отож мусимо ще раз запитати себе: де була в ті дні величезна маса фронтового українства, яка навесні, влітку і восени 1917 року готова була сформованими національними ротами, батальйонами, дивізіями і навіть корпусами прийти на захист Центральної Ради, як про це постійно йшлося в телеграмах на її адресу з театрів воєнних дій?

Чому ж ця національна збройна сила не пішла за Центральною Радою, як колись, за Хмельницького, "все, що живе, піднялося в козацтво".

Відповідь, на жаль, маємо невтішну: принаймні мільйонну українську збройну силу розпустили керівні діячі Центральної Ради (особливо ж постарався Володимир Винниченко), наївно сподіваючись на мирне існування української автономії в складі Російської федеративної республіки, нібито соціалісти Петрограда і Москви ніколи не піднімуть зброї проти українського народу. Ось чому, за свідченням одного з "братів по класу і крові" - Антонова-Овсієнка, "Центральна Рада могла виставити проти нашого стихійного натиску лише кілька офіцерських, юнкерських батальйонів та різні добровільні загони - "курені смерті" та інші курені.

Полтаву зайнято майже без бою, наскоком захоплено Гребінку, лише під Крутами почався серйозний бій з відбірним військом під проводом самого Петлюри".

Ще один більшовицький комісар - Дубинський - заявляв: "Особливо велику завзятість виявили під Крутами добровольці з числа реакційного студентства. Чимало цих оскаженілих "самостійників" з куренів "вільного козацтва" полягло під ударами харківських, московських, петроградських і гомельських червоноармійців. У боях під Крутами брали участь загони Єгорова (московські, петроградські і виборзькі червоноармійці) та Берзіна (латиські стрільці і матроси)".

Генерал української армії Олександр Удовиченко, у січні 1918 року начальник штабу Коша Слобідської України, перший почув розповідь про перебіг крутянського бою від його безпосередніх учасників: "На ст. Крути вони зайняли позиції. У глибокому снігу, при 15-ти ступенях морозу, у своїх легких шкільних шинелях, залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули московські війська в силі до 3000-4000 бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії при допомозі кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. П'ять годин безупинно студентський курінь стримував червону навалу, будучи під градом куль і гранат..."

І хоч сотники Павло Богаєвський, Дем'ян Носенко і Федір Тимченко в критичну хвилину бою кинули юнаків напризволяще, вони не тільки не відступили, а й перейшли в наступ. Справжні сини України, потрапивши до більшовицького полону, не просили в муравйовських зайд помилування: коли хлопців вивели на розстріл, вони за ініціативою галичанина Григорія Піпського почали співати "Ще не вмерла Україна".

Тож Крути справді стали своєрідним бойовим хрещенням Четвертого Універсалу Центральної Ради, яким проголошувалося незалежну Україну, а гаряча кров молодих військовиків освятила відродження нашої самостійницької традиції. І ця гаряча молода кров дала право українському народові на продовження державницького життя.

Уже після очищення Києва від більшовицьких банд Муравйова почали розшукувати останки полеглих під Крутами. Кілька десятків понівечених трупів було знайдено і перевезено до Києва. Тут їх урочисто поховано 19 березня 1918 року в одній братській могилі на Аскольдовому цвинтарі. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський промовляв над тілами юних героїв: "Бій під Крутами був одним із трагічних епізодів у боротьбі, яку провадила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, - на сумному фоні загальної байдужості, безладдя і безголов'я...".

Спомини безпосередніх учасників, державних діячів і воєначальників того часу, що раніше публікувалися в еміграції, дають можливість відтворити реальну картину бою, в якому юні сміливці справді виступили оборонцями цілої нації. Тож цілком закономірно, що з культу крутянського чину галицька молодь у 1926 році творить "Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами", а українське студентство в березні 1931 року визнало роковини цієї події гідними щорічного всеукраїнського відзначення. На весь світ говорили тоді з-поза меж підневільної України. Але коли в роки Другої світової війни більшовицька влада на якийсь час впала на українських теренах, то відзначали героїку трагедії Крут і в Києві, і в Харкові, і в глухих поліських селах. Вшанування патріотів мало довести, що в нових історичних умовах українська молодь готова до самопожертви в ім'я рідної землі, і тоді це наочно справджувалося масовим вступом юнаків і дівчат до підпільної мережі ОУН та лав УПА, що очолили збройну боротьбу за відродження й утвердження Української Самостійної Соборної Держави.

...Трагедія і героїчний чин Крут достукалися до свідомости членів Центральної Ради тільки в день похорону полеглих юнаків, коли з приміщення, де вони засідали, нарешті - через два місяці після проголошення незалежности УНР - почали збивати великого двоголового орла - герба вже давно колишньої самодержавної Росії.

Тож чи забудеться нам та й усьому світові, що на будинку Верховної Ради України, яка в 1991 проголошувала незалежність, мало не десять років висіли символи неіснуючої держави. І яка подія має протверезити наших можновладців в усіх регіонах сьогодні, аби вони усвідомили необхідність пройнятися патріотизмом учасників крутянського бою?

Чи можемо на це розраховувати, якщо в усій Україні найвелелюдніші вулиці носять імена тих, хто посилав п'яних матросів колоти багнетами цвіт української молоді, а пам'ятний знак на могилі Героїв Крут у нашій начебто вже вільній Україні нівечить злочинна, очевидно ж ворожа рука? Таку наругу над справжніми патріотами могли чинити в поневоленій Україні, коли ця могила була розкопана і про неї тільки пошепки оповідали своїм дітям і внукам батьки та діди. Але чому ж посміла ворожа рука зробити це в незалежній Україні?

Чи не тому, що в нас знову пригасла ота потужна революційна енергія, яка на високій хвилі дала нам і цілому світові незалежну Україну наприкінці ХХ століття? Невже знову забудемо про Україну, бо, мовляв, треба бути "на висоті нашої національної гідности, щоб ніхто не потребував нам кинути докору національної пристрасти і виключности". Хіба ж не зрозуміло: якщо занесені з чужого поля чужі абстрактні теорії знову оволодіють нашими душами, то навік зостанеться в них і рабська психологія малоросійства?

Чи вона вже прищепилася нам, бо вбачаємо завтрашній день тільки у єдності зі східним сусідом? І наївно продовжуємо вірити в добрі помисли тих, хто на думці має лише згубу українській державности? Чому в цьому випадкові нічого не вчить гіркий досвід Михайла Грушевського, котрий повірив клятвенним запевненням і повернувся до пащі тих, хто гострив зуби на все українське?

Чому ж українські матері забули заклик Людмили Старицької-Черняхівської: "...заради цих юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястись на цій могилі - віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя України можемо ми поквітувати їх жертву та зняти з них тягар марної, німої смерти".

Кров Героїв Крут як вічний вогонь української волі нагадує нам усім про обов'язок працювати для рідної землі.

Щойно побачила світ книга, підготовлена професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Сергійчуком "Героїка трагедії Крут" (Київ, 2008. - 488 с.).

У спогадах учасників студентського бою під Крутами 29 січня 1918 року, роздумах сучасників поетичним і публіцистичним  словом на тлі  для нас трагічних  суспільно-політичних і військових подій осмислюється героїка подвигу юнаків в ім'я України.

Видання, матеріали якого подаються, як правило, в оригіналі, друковані раніше тільки в еміграції й часто без пов-них імен авторів, розраховане на українську молодь і всіх тих, хто цікавиться історією національно-визвольної боротьби нашого народу в 1917-1921 роках.

Володимир СЕРГІЙЧУК,

 професор Київського національного університету  імені Тараса Шевченка,