Українці Португалії

Тараса Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе - свій час і Україну в ньому. Але, щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XІX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде взаєморозуміння.

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. А також конкретний контекст політичного, ідеологічного, культурного життя Російської імперії середини XІX століття, в якому поставало і утверджувалося нове, шевченківське самоусвідомлення України.

Коли поглянути на ставлення російської громадськості і журналістики 30-50-х років XІX століття до України та відроджуваної української літератури, то впадає у вічі строкатість і суперечливість картини оцінок, міркувань, прогнозів. Вона не вкладається в апріорну схему, до якої десятиліттями вдавалася спрощувальна, заспокійлива думка: мовляв, прогресивні сили російської громадськості підтримували зусилля українців, а реакційні - їм перешкоджали. Насправді все було складніше, драматичніше і заплутаніше.

Російська громадськість першої половини XІX століття перебувала значною мірою в полоні упереджень і елементарного незнання історичних, культурно-традиційних, мовних та інших аспектів процесу відродження української літератури - як провіщення національного відродження взагалі. Багатьом здавалося, що це - пуста витівка окремих оригіналів або інтриганів, яка не спирається на якусь традицію чи грунт.

Відоме висловлювання Віссаріона Бєлінського про те, що нібито лише возз'єднавшись із Росією, Україна відчинила двері освіті й цивілізації. Таке довільне міркування цілком суперечило історичним фактам, які свідчили про прямо протилежне - і про високий рівень освіченості й культури в Україні ХVІІ-XVІІІ століть, і про визначальну роль українських просвітителів, культурних і церковних діячів в історичному житті Росії XVІІ-XVІІІ століть, в піднесенні її культури і мистецтва, в передачі ій культурних імпульсів Європи. (Проте це висловлювання було прямо-таки канонізоване в роки сталінщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної політики щодо розуміння історії українсько-російських відносин). Українським культурним діячам доводилося знову й знову - кожному поколінню наново! - нагадувати ігнорантам очевидні, але забуті або вперто замовчувані факти й істини: про те, що український народ - прямий спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і мистецтво витончене, професійне - драма, поезія, архітектура, музика, живопис доби бароко, філософія і релігійно-полемічна література, видатні мислителі, художники, композитори, - тобто повнокровна і самобутня культура, що мала всі підстави для дальшого розвитку. Під цим кутом зору і поява великого Шевченкового феномена була не несподіванкою, а - навпаки - закономірністю. Це добре підкреслив ще Микола Костомаров: "Поезія Шевченка - законна, люба донька давньої південноруської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігорового співця".

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковій, література і громадська думка України значною мірою були обтяжені не тільки провінціалізмом,а й сервілізмом, вірнопідданством, зумовленими колоніальним становищем, національним гнітом. Секрет цього своєрідного явища трохи пізніше добре розкрив Пантелеймон Куліш: "Суспільство, підпавши під чужоплемінну владу, неминуче деморалізується, доки беззавітно не визнає в ній охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зі всією енергією відчуження". І згодом вірнопідданські елементи українського суспільства не раз ставали опорою і оплотом загальноросійської реакції, а неволя України - важкою гирею на ногах суспільно-політичного прогресу, що ніби підтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлічка-Боровського: "Малорусь-Україна - це постійне прокляття, котре самі над собою проголосили її гнобителі. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій".

Слово "Україна" - одне із найчастіше вживаних у поезії Т.Шевченка. Почуття саможертовної любові до Вітчизни висловлено з такою силою пристрасті, що до них важко відшукати аналогій.

Але водночас подвійно (соціально і національно) пригнічене становище України могло стати і стало - у творчості Шевченка передовсім - джерелом величезної революційної енергії.

Саме тому, що в Україні, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще співала про недавню волю і про "Катерину, вражу бабу", що уярмила "степ широкий, край веселий",-особливо гостро відчувалися страхіття кріпацтва і особливо сильний був протест проти нього, - саме тому, а не тільки через обставини особистої долі, Шевченко досягнув у викритті кріпосного ладу (всіх його аспектів) такої пристрасті й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного ідеалу, а й національної традиції самоврядування, трунарем національної свободи України, - Шевченко відважився на такі слова про "помазаника Божого", на які ніхто ще не відважувався, і таврував монархів з таким гнівом і сарказмом, до яких підносилися хіба що Петефі і Гюго. Але Петефі і Гюго глумилися з монархів тоді, коли їхні народи вже повстали проти них, а Шевченко - тоді, коли переважна частина громадськості, навіть ліберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик інакше, як з вірнопідданчим дрожем. Шевченкова поезія - безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалі.

Саме тому, що Шевченко був відданим сином поневоленого народу і прагнув його визволення, він так щиро перейнявся долею інших пригноблених народів царської Росії і ніякі забобони чи бар'єри не стримували його братніх почуттів. Задовго до того, як склалася концепція загальноросійської революційної демократії в національному питанні (що відбивала погляди не лише російських революціонерів, а й тою чи іншою мірою і прогресивних діячів усіх народів Росії), Шевченко в поемі "Кавказ" затаврував царську Росію як тюрму народів і солідаризувався з тими, хто не хотів скоритися; сказав про біль, сльози і гнів усіх жертв царизму. І боротьба його власного народу, і боротьба кавказьких горців органічно включалася в його загальну поетичну картину і політичну концепцію боротьби людства за свободу і гідне життя.

Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Він був не націоналістом чи інтернаціоналістом, а просто Людиною в родовому значенні цього слова. Це при тому, що був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади в малому; але у великому, значному йшов на цілу епоху попереду. Знав свій обов'язок перед уселюдською сім'єю народів, але мав мужність і тій сім'ї народів нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимсь, а про правду і справедливість.

Велика любов прозірлива і вимоглива. Вона може породжувати і гнів, і сором. Шевченко - творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того національного сорому, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Такі мотиви знайомі багатьом літературам світу, а особливо літературам народів, які зазнавали національного гноблення, переживали катастрофу чи занепад і які піднімалися на велику справу національного відродження. Разючі аналогії до цих мотивів Шевченка знайдемо у творчості Беранже, Гюго, у Лессінга, Шіллєра, Гейне, інших німецьких поетів-демократів першої половини XІX століття, а також у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедріна, В.Курочкіна. Але найбільше - у поетів національно-визвольної боротьби: Міцкевича, Петефі, Хосе Марті, Христо Ботєва…

Разом з тим Шевченко дуже специфічний у характері й майже недосяжний в енергії викривання "власного" панства, псевдопатріотизму, рабства, лакейства, сервілізму, громадянського лінивства, втрати традицій героїчної боротьби предків за свободу. Перед ним стояло не лише питання про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалі. І тут у нього є моменти глибокого внутрішнього споріднення з поетами і діячами національних відроджень ряду інших народів Російської імперії, як - от Хачатур Абовян, Мікаел Налбандян, Майроніс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелі, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвітителями багатьох народів Російської імперії: татарин Каюм Насирі, башкир Акмулла, а пізніше Мажит Гафурі; казахи Абай Кунанбаєв, Ибрай Алтинсарін, Чокан Валіханов; таджик Ахмад Доніш, а пізніше Садріддін Айні; узбеки Мукімі, Завкі, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та іншими.

Для Шевченка, в його поезії, було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна-мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна розбещена. Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну він бичував і проклинав заради першої - України матірної, України неминущої. Образ України-неньки - це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.

Образ України у творчій спадщині Кобзаря своєрідний і багатогранний. Тарас Шевченко одним із перших вводить в українську поезію образ України, як об'єкт глибокого ліричного переживання.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання до Казахстану, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі "Третього відділу" під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства - між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний "вибух": протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо обўєднують ці казематні поезії не тільки місце і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поет незабаром усвідомив, що створив він таки цикл.

Вже на засланні Шевченко написав заспів до казематних поезій - вірш "Згадайте, братія моя", а переписуючи їх до "Більшої книжки", дав їм спільний заголовок - "В казематі".

Цикл "В казематі" являє собою ніби увертюру до всієї творчості Шевченка років казахстанського заслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його "невільницькій" ліриці. Головним мотивом циклу "В казематі" є заклик бути вірним народові, Україні, завжди памўятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:

Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.

Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені і в автобіографічних творах Шевченка. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші "Мені однаково…" Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання вўязня передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівань ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Стільки чуття, таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами - це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.

В період заслання Шевченко пише багато автобіографічних творів, які не залишають каменя на камені від трактування України як якогось раю.

В поезії "І виріс я на чужині" поет згадує рідне село і протиставляє чудову природу України і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо у багатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…

На засланні всі помисли поета, його думи були звернені до України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагатимуть рідному краєві, як вони будуть сприйматися народом. У поезії "Хіба самому написать…" він ставить саме такі проблеми:

Для кого я пишу? Для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона огня святого?

Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко написав віршик "Думи мої, думи мої, ви мої єдині". Цікаве порівняння з віршем "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами", написаним у Петербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликає він їх із України "у степ погуляти". Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут - більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапивши серед "обдертих киргизів", відразу у першому вірші заявляє про своє співчуття до них. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій, ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за рідним краєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи, мальовані в памўяті, виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки.

У далеких пустельних степах поет постійно відчуває звўязок з рідною землею, виявляє гарячу синівську любов до неї. Шевченко прагнув, щоб хоч "крихотку землі із-за Дніпра" його святого "святії вітри принесли". Співець-патріот, співець-мученик, співець-засланець мріє ще повернутися на кохану Україну, подивитися на її зелені лани, вилити там своє горе:

Може, ще я подивлюся
На мою Украйну…
Може, ще я поділюся
Словами-сльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами! -

пише Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі…"

А якщо це бажання не здійсниться, то хотів би, щоб хоч його "сльози"-твори долинули до України. Тоді йому легше буде спати вічним сном у далекій землі. Та все ж таки надія побачити Україну рятує поета від думки : "Жить не хочеться на світі "

Заслання, примусова розлука з рідним краєм, безперечно, загострили патріотичні почуття поета. Ностальгією, спогадами про Україну, роздумами про долю її народу пройнята більшість ліричних творів цього періоду. Не випадково слово "Україна" - одне з найчастіше вживаних в його тогочасній поезії. Як не випадково й те, що саме в ті роки написано такі шедеври патріотичної лірики, як "Мені однаково, чи буду", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Сон" ("Гори мої високії"), де почуття саможертовної любові до батьківщини висловлено з такою силою пристрасті, що до них важко підшукати аналогії і в ранішій творчості Шевченка, і у світовій поезії.

Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, ії сіл, ії зелених ланів, степів з могилами, ії народу:

І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
І, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.

Після повернення з заслання в 1857 році, незважаючи на гарне петербурзьке товариство, рвався Шевченко на Україну, між бідний рідний народ, тужив за українською природою і нарікав у листах на повітря над Невою, у якому можна задихнутися. В червні 1859 р. Тарас Шевченко втретє поїхав на Україну. Зустріч з сестрою Яриною змалював Тарас у вірші "Сестри". У Переяславі обвіяли поета спомини про Хмельниччину й Переяславський договір, і він написав вірш, у якому докоряє Богданові Хмельницькому за його політику. Вірш "Якби та ти, Богдане п'янийІ витриманий у дуже різкому тоні.

Після повернення в Петербург була написана поема з біблійного життя "МаріяІ. Поет пише І Марію І як молитву за братів-кріпаків, щоб вони щасливо діждали скорого визволення. ІМаріяІ була причиною переслідувань творів Шевченка як богохульного поета. Але хто знає Шевченкову любов до поневоленого селянства, той розуміє, що поет щиро, а не богохульно молився.

Наприкінці 1860 р. в Петербурзі з'явився ІБукварІ для народних шкіл. Шевченко вирішив прикласти свою руку до просвітньої роботи для широких верств. Але з букварем Шевченкові не поталанило. З педагогічного боку, як підручник для неграмотних, праця Шевченка не має великої вартості, але добір творів вказує на велике розуміння нашої народної душі.

Не дочекався Шевченко царського маніфесту про звільнення народу від кріпацтва. У віршах помітне хвилювання з цієї причини. Уряд неначе навмисно гаявся з оповіщенням маніфесту, щоб не почув його той, хто можна сказати, життя своє за нього поклав.

Жив Шевченко 47 років. З того 24 був кріпаком, 9 - вільним, 10 карався в Казахстані на засланні, а решту провів під наглядом поліції. Працював тяжко, страждав важко, щастя зазнав мало. Що любив, чого бажав, до чого рвався душею - завжди втікало від нього. Навіть слава, велика світова слава, осінила ім'я Шевченка щойно по смерті.

Посмертна доля Тараса Шевченка так само незвичайна і ні з чим незрівнянна, як і його життя. Мало хто і з великих людей був за життя такий легендарно славний, такий любимий своїм народом - і водночас такий гнаний його ворогами; рідко кому випадало стільки страждань і рідко хто, так багато віддавши людям, так мало від них дістав; рідко кому доля ставила стільки перепон і так люто переслідувала, здавалося, все роблячи для того, щоб він не став тим, ким усе-таки став. Та ось він помер, і минали роки, і світ жив без нього, а любові й ненависті до нього не зменшилося, вони наростали обидві однаковою мірою; і його ім'я, його поезія, його могила, його пам'ять ставали предметом такої боротьби, таких поклонінь і поруг, таких осягнень і фальсифікацій, що якусь аналогію знайти нелегко.

Боротьба за Шевченка тривала дуже довго, була гострою, тому що це - боротьба за душу українського народу.

Нині Україна самоутверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка український народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал - Україна великої сім'ї, Івольної, новоїІ, Україна без зла.

Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім'ї світовій.

Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. Тут відбувається часте в історії літератури перетворення: поезія, народжена злобою дня, живе вічно, поезія, зміст і характер якої безпосередньо національні, поєднуючись із світовими змаганнями, набуває загальнолюдського значення, виростає до загальнолюдських масштабів.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка не лише в тому, що він, як і кожний геній, збагатив духовний баланс людства, світ його ідей і почуттів, зробивши надбанням інших народів те, що пережив, передумав і зазнав народ український і чого він досягнув у царстві духу.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, потреб і завдань перед обличчям майбутнього - з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму і духу; з висоти найпередовіших ідеалів і уявлень свого часу. Давши людству краще з українського, він водночас - в самому рівні та якості своєї думки, свого слова.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили й надії. А те, що його досі світ знає менше, ніж інших великих поетів, пояснюється тим, що й саму Україну, яка тепер виборсується з руїн Російської імперії, світ тільки почав пізнавати.

А ми повинні пам'ятати заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній -

Свою Україну любить,
Любить її… во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Н. Новікова