20.03.2008р.
NYT: Український націоналіст Петлюра
Американське видання The New York Times опублікувало сьогодні статтю від 16 травня 1920 року про кар'єру малоросійського лідера - бухгалтера, письменника, але не професійного військового Симона Петлюри.
Ім'я Симона Петлюри знову зазвучало в усіх на вустах - цього разу в зв'язку з вторгненням Польщі вУкраїну. За минулі півтора року ім'я цього українського лідера стало більшою чи меншою мірою відоме усім, хто цікавиться ситуацією в Східній Європі, особливо в тій її частині, що раніше належала Російської імперії. Причому оцінки, що дають Петлюрі як людині і керівникові його друзі і вороги, сильно відрізняються.
Симон Петлюра - не розбійник з великої дороги, у чому хочуть нас переконати деякі з його ворогів, але не є він також і державним мужем і видатним лідером, як впевнено і патетично стверджують його друзі. Він - людина зі звичайними здібностями, надзвичайно енергійна, та здобував славу багато в чому завдяки збігу обставин. Проте, Петлюра - цікава особистість, і не можна заперечувати, що він зіграв значну роль у подіях, які розгорталися після підписання миру на півдні Росії. Його кар'єра становить особливий інтерес у контексті відродження Росії, справа, якій він уже завдав чималої шкоди і, імовірно, у майбутньому завдасть ще більшої.
Сьогодні Петлюра є визнаним лідером українських націоналістів. Можливо, він - не найталановитіший та не найвидатніший лідер цього українського руху, який виступає за незалежність України та її повне й остаточне відділення від Росії, але він, безумовно - найяскравіший. Слава прийшла до нього раптово, за драматичних обставин, але почав він цікавитися і брати участь в українському націоналістичному русі задовго до російської революції і росту сепаратистських настроїв в Україні, викликаного більшовицьким державним переворотом. Насправді Петлюра майже усе своє життя так чи інакше присвятив українському націоналістичному рухові. Він почав брати участь у ньому ще в шкільні роки.
Не солдат
Іноді його називають 'генерал Петлюра'. Проте, він - не військовий, і ніколи ним не був. Петлюра досить скромного походження, його батько - візник, що заробляв свій скромний хліб у Полтаві, місті на півдні Росії. Ще хлопчиком Петлюру відправили навчатися в полтавську бурсу, нижче відділення духовного училища. Освіту він продовжив у семінарії, зі старших класів якої його відрахували за революційну діяльність. Таким чином, молодість Петлюри пройшла в навчальних закладах, після яких йому була одна дорога - у священнослужителі. Але його чекали інші університети - російська революція.
У середині дев'яностих років революційна діяльність Петлюри підтримувала ідеї культурного відродження України, що в ті часи вважалося єрессю, оскільки царський уряд проводив нерозумну політику - він заборонив українську мову і пригнічував будь-який прояв українського національного духу, що знаходив свої прояви в культурі. Тому боротьба за культурну свободу України була частиною російського революційного руху.
Полтава в той час була напрочуд цікавим революційним центром. Це місто було одним з місць, куди царська поліція засилала радикально налаштованих студентів університетів півдня Росії, особливо з Харкова і Києва. Полтава була просякнута революційним духом, який проникав крізь стіни місцевих духовних навчальних закладів і залишав глибокий слід у душах учнів.
В учнівські роки Петлюра ввібрав також ідеї українського націоналізму, і російські революційні теорії: ці ідеї були тісно пов’язані. Коли Петлюру вигнали із семінарії, він спробував продовжити навчання, одночасно він приєднався до революційного руху. Він входив у коло людей, дуже молодих, але яким було призначено стати державними діячами в нинішній бурхливий час.
У 1902 році по Полтавській і Харківській губерніях пройшла хвиля селянських бунтів. Говорили, що вони були спровоковані розумно написаною книжкою українською мовою, яку поширювали серед селян. Ця книга, під назвою 'Дядько Митра', закликала селян повстати проти панів, землевласників, і захоплення земель. Говорили, що цю бунтарську книгу написав Петлюра, хоча факт його авторства так і не був установлений. Селянські бунти було придушено, але автора книги так і не знайшли. Був ним Петлюра, чи ні, але достеменно відомо, що, коли почалися хвилювання, він раптово зник.
Втеча в Галичину
Петлюра, якому тоді було ледве більше двадцяти, втік через австрійський кордон в Галичину. У той час Галичина була притулком для багатьох малорусів, змушених втікати з України (чи Малоросії, як називалася ця країна російською). Серед них Петлюра і жив, поки не почалася російська революції 1905 року, і він не виїхав у Київ.
Революція 1905 року принесла на Україну ряд позитивних змін, у тому числі послаблення окови, які зв’язували духовні надії націоналістів. Тимчасово були скасовані обмеження на використання української мови. І Петлюра після повернення в Київ приєднався до групи, яка почала видавати україномовну газету. Через репресивну політику царського уряду, яка після революції стала ще жорсткішою, Петлюра не зміг довго залишатися в Києві. Йому довелося виїхати в Петроград.
Там, у російській столиці, почався другий етап його кар'єри. Щоб заробляти на життя, Петлюра вивчився на бухгалтера й одержав місце в страховому товаристві. У вільний час він писав статті. Пізніше він переїхав у Москву, де почав ще активніше займатися літературною діяльністю. Весь цей час він підтримував тісні зв'язки із соціалістами, до яких він приєднався у Києві під час революції. Він також був близький до кіл радикальної інтелігенції обох столиць і брав участь у виданні журналу російською мовою, присвяченого проблемам Малоросії.
Коли почалася війна, Петлюра одержав місце в 'Союзі Земств', велетенській всеросійській організації, що займалася постачаннями російської армії. Він служив у 'Союзі Земств', здебільшого в Галичині, поки не прогриміла революція, і не почався нелад на східному фронті. І тоді, завдяки своїй активній участі в новостворених солдатських комітетах і військовому з'їзді, Петлюра став помітною фігурою в політичному житті України.
Сепаратистська діяльність
Цікавий факт - у той час Петлюра навіть не заїкався про відділення України від Росії. Уся Росія була одержима ідеєю створення Всеросійської федерації, і мало хто бачив Україну в іншій якості, окрім як солідного члена майбутньої федерації. Однак хоча Петлюра і декларував прихильність федералізмові, діяв він як сепаратист, кинувши всі сили на створення Української національної армії. Після скинення Тимчасового уряду Петлюра почав виступати за повне і безповоротне відділення України від Росії.
На початку 1918 року Україна була очищена від більшовиків, в основному за допомогою німців, які фактично контролювали Раду, яка ратифікувала Брест-Литовський мирний договір. Невдовзі німецьке військове командування розпустило Раду, що замінило її урядом гетьмана Скоропадського. Петлюру арештували, але невдовзі випустили на волю. Однак пізніше його заарештували вдруге, і він просидів у в'язниці до падіння режиму Скоропадського.
До кінця війни позиції Німеччини в Україні почали слабшати. Скоропадський виявився украй слабким політичним лідером. Народ його ненавидів. Його німецькі господарі обкрадали українців до нитки. У результаті восени 1918 року вся Україна була охоплена духом заколоту. Селяни були готові з першою нагодою повстати проти пригноблювачів. Група політиків вирішила скористатися цими повстанськими настроями. Так був сформований Український національний союз. Цілком імовірно, що німці, розчаровані в Скоропадському, таємно сприяли створенню цього Союзу. Оскільки неможливо пояснити чому, окрім як за наказом німців, гетьмана удалося умовити звільнити Петлюру, що відразу ж після свого виходу з в'язниці став одним з лідерів Національного союзу.
Керівники Українського національного союзу створили керуючий орган, Директорію, до складу якої ввійшли чотири чоловіки, у тому числі відомий письменникВинниченко і Петлюра. На Петлюру була покладена місія формування армії для боротьби з гетьманом. Ця армія була нечисленною і складалася в основному з галичан. Але проти Скоропадського піднялася вся Україна. І полегшила завдання Директорії. 21 грудня армія Петлюри ввійшла в Київ.
Жертва більшовиків
Однак ті самі сили, які звільнили Петлюру з в'язниці і зробили його фактично диктатором, постійно діяли проти нього. Уряд Петлюри не був більшовицьким, хоча багато хто з його членів щиро симпатизував Москві. Країна була занурена в хаос, тому більшовицька пропаганда падала на благодатний ґрунт. Ця пропаганда велася і підсилювалася ще до того, як війська Петлюри тріумфально ввійшли в Київ. Число прихильників Рад швидко збільшувалося. Петлюра спробував переломити цю тенденцію половинчатими більшовицькими заходами. Його тактика не пройшла. Досягнення Українського національного союзу щезало на очах. І коли порівняно невеликі сили Червоної армії ввійшли на територію України, Петлюра не зміг встояти перед їх натиском. Його військам незабаром довелося залишити Київ і відійти до кордонів з Галичиною.
Улітку 1919 року Добровольча армія Денікіна витиснула більшовиків з території України, а потім, у свою чергу, відступила під натиском Червоної армії. Майже весь цей час Петлюра залишався поза боротьбою. Він не зміг знайти спільної мови з Денікіним. Тому що тепер Петлюра став лютим ворогом усього, що могло привести до відродження Російської імперії, наприклад, союзу Великої Росії та України. Послідовники Петлюри пояснюють його поведінку тим, що він боявся реставрації монархії та наслідків цього кроку для України. А у певних колах побутувала думка, що саме це є прихованою метою антибільшовицького руху на півдні Росії. Мали ці підозри підстави чи ні, безперечно одне - Петлюра міг уплинути на цей рух, якби вибрав інший шлях.
Певним чином Петлюра і його рух представляють українську демократію. Якби він і його прихильники об'єдналися з російськими демократами, а російські демократи у своїй революційній боротьбі виявили би солідарність із прагненням українських націоналістів до культурного відродження, історія білого руху на півдні Росії могла стати зовсім іншою. Російські й українські демократи борються з одним ворогом. І їхні кінцеві цілі майже збігаються. Безперечно, що ці два рухи багато чого поєднує, і, безумовно, багато чого залежить від їхніх шансів на перемогу.
Однак Петлюра і його прихильники зволіли діяти окремо заради незалежності України. Вони зволіли забути історію російської революційної боротьби, її мети і прагнення, її мрії про велику федерацію, що складається з автономних частин. Вибравши цей шлях, вони значно ускладнили завдання російської демократії в її нелегкій боротьбі. Вони відтермінували остаточне втілення в життя високої мрії російських революціонерів. Згодом ця мрія стане реальністю. Але скільки часу буде згаяно!
Виводячи на перший план ідеали сепаратизму, проповідуючи релігію національної ненависті, Петлюра і його прихильники-сепаратисти породжують стільки ворожнечі і злості, стільки образ і ненависті, скільки імперському режимові не удалося викликати за всі роки божевільної та злочинної політики придушення українського націоналізму та української культури. Ця нова ворожнеча і невдоволення дорого коштуватимуть народам і Великої Росії, і України.
Сьогодні ж, знову рухаючись убік Києва в ар'єргарді польської армії, Петлюра сам копає могилу собі і своєму рухові. Народ України традиційно ненавидить поляків. Це почуття сягає тих часів, коли Україна шукала у Великій Росії захисту від польського ярма. Ще зовсім недавно Петлюра запекло боровся з Польщею за Західну Галичину. Яку ціну йому довелося сьогодні заплатити за допомогу Польщі, нікому невідомо. Але якою би вона не була, український народ ніколи не погодиться виконувати зобов'язання, узяті на себе Петлюрою в обмін на вторгнення в країну ненависних поляків. Своїми діями Петлюра породжує ще більше ворожнечі і невдоволення, які обов'язково відгукнуться майбутньому.
Яким би не був результат сьогоднішніх подій, Петлюрі навряд чи удасться відрізати від Росії цю частину території, від якої залежить вихід країни до Чорного моря. Але в літопис російської історії цей сорокарічний бухгалтер і журналіст, що в один час був вознесенський на вершину неймовірної майже диктаторської влади, можливо, займе місце поруч іншим апологетом українського націоналізму, який намагався досягти мети за допомогою іноземної армії, - гетьманом Мазепою.
|
