Симоненко твердить, що «український народ став на бік радянської влади, утворив свою суверенну державу, добровільно вступив у союзницькі відносини з радянською Росією». А хто запитував український народ у 1918-22 роках: хоче він чи не хоче вступати в СРСР? Чи був якийсь референдум або хоч соціологічне опитування? Нічого подібного. Просто комуністи звикли говорити за весь народ, не питаючи його думки. Так само комуністичні ЗМІ на все горло волали, що угорський народ у 1956 році добровільно виступив за соціалізм радянського штибу, що чехи у 1968 р. радо зустріли радянські танки у Празі та повернулися до «соціалістичного будівництва». Ось так і українці у 20-ті роки, потрапивши під чобіт окупанта, «добровільно» віддалися Москві, як це зробили пізніше угорці, чехи, а згодом і поляки.

Не будемо зараз повторювати, як комуністи хотіли вислати усіх українців у далекі сибіри, як вислали чеченців, калмиків, кримських татар та інші народи із своїх споконвічних земель. Скажемо лише про одне. У тому ж «Киевском вестнике», де надрукував свою статтю П. Симоненко, якийсь Іван Гресь надрукував російською мовою (сама газета, як і годиться комуністичному виданню, - російськомовна) статтю з претензійною назвою «Язык и власть: без политической ретуши». Розхвалюючи період комуністичної окупації України, він нагадує, як багато книг українською мовою було випущено в Україні за період з 1946 до 1985 року. Мовляв, українська мова тоді краще функціонувала. Ми радимо Симоненку та Гресю уважно прочитати роботу академіка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Говорячи про видання книг та газет українською мовою і пояснюючи, чому українська мова в Україні не розвивається, академік це пояснює так. Ось уявімо, що садівники посадили гарний сад, найняли тих, хто його поливає, удобрює, а сад не росте. А причина в тому, говорить академік, що хазяїн саду зробив машини, які невидимо працюють під землею і підрубують та нищать коріння всіх дерев. Ось такою була політика комуністичного режиму щодо української мови в Україні.

До речі, ми, підписанти, за фахом інженери. Ми вчилися у 50-х роках на електрофакультеті сільгоспінституту. Викладання там велося виключно російською мовою. Як під час гітлерівської окупації - все для німців або для тих, хто володіє німецькою мовою. Так і при радянській владі: все для московитів або «русскоязычного населения». А ще І. Гресь говорить про «близость русского и украинского языков».

На те, що московіти не є слов'янами, звернув увагу ще К. Маркс. «...Стоит русского несколько поскрести, как он все-таки оказывается татарином».

Щоб переконатися у відмінностях мов української та російської, ми радимо І. Гресю поїхати до Москви, а краще в Рязань, і заговорити там українською. Знаємо, не зрозуміють там українця. А от поляки, чехи, білоруси, які, на відміну від московитів, є слов'янами, зрозуміють напевне.

Бо для, того, щоб, як говорив Петро І, «Украину прибрать к рукам», був вигаданий міф про слов'янське походження московитів та ще й від Київської Русі.

Нагадаємо комуністам, що Росією Московія стала називатися за вказівкою Петра І, а «Екатерина ІІ высочайшим повелением даровала московскому народу имя - русского и запретила ему употреблять свое имя - московитяне».

Борючись за «второй государственный», комуністи тим самим підтверджують правоту слів відомого кінорежисера Юрія Іллєнка, який говорив, що у наші часи, особливо це проявилося в період кучмізму, в Україні іде зачистка всього українського. А коли російська мова стане державною, то українську можна буде занести у Червону Книгу, як мову мертву.

Ведучи запеклу боротьбу з українським націоналізмом, комуністи тим самим продовжують політику Московії. Ще академік В. Вернадський звернув на це увагу: «В ряде циркуляров по ведомству м(министерства) в(внутренних) д(дел) Столыпин объявляет борьбу с украинством государственной задачей, лежащей на России с ХVII столетия».

Про шкідливість та аморальість зросійщення, про небезпеку російського шовінізму говорив ще видатний філолог, чл.-кор. Петербурзької академії наук з 1875 р. О. Потебня: «Есть два рода националистов: стоящие на точке зрения поглощающих (А) и - на точке зрения поглощаемых (Б). Нравственности, правды больше на стороне последних: о первых большею частью можно сказать: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шенелія (respective теорія) твоя злодій. Они носятся с сознанием своего превосходства: их путь к идеалу человеческого развития - лучший; кто упирается идти, куда они гонят (згадаємо комуністичне «железной рукой загоним человечество к счастью»), тот грешит против провидения, против разума истории.

Но на это с точки зрения Б можно возразить, что бурьян глушит траву и пшеницу, и т. п.

Найвищому деревоньку

                               вершок усихає

Найкращому дитиноньку

                              бог доля не дає.

А на питання, що дає українцям зросійщення, академік відповідає: «Вообще денационализация сводится на дурное воспитание (підкреслення О. Потебні), на нравственную болезнь... на ослабление энергии, мысли, на мерзость запустения..., на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление».

Чисто по-людськи Петра Симоненка можна зрозуміти. Колишній компартійний номенклатурник, який в той час, коли народ був напівголодний, як і його колеги харчувався із спеціальних розподільників. Зараз товаріщ (слово «товаріщі» походить від «товар іщі». Так кричали бандити, коли грабували людей) Симоненко отримує зарплату в кілька десятків тисяч гривень, має незчисленні привілеї, їздить на «мерсі» та «отєчество» так любить, так із нього, сердешного, кров, як воду, точить.

Ну а ми бачили життя не через вікно дорогого авто, не з трибуни мітингу, на який приходять старенькі бабусі з портретами найбільших терористів ХХ століття, щоб послухати нинішню «ум, честь і совість». Ми виросли на селі. Про комуністичний геноцид 1933 року ми чули від своїх батьків або бачили на власні очі. Один із нас, Г. Василенко 1927 року народження, є учасником бойових дій ВВ, інший - Б. Васильченко, 1936 року народження, є учасником війни, а П. Миронівський, 1928 року народження, є сином вченого, директора сільськогосподарського інституту, якого комуністичні нелюди репресували в 1937 році, замордували в своїх катівнях, а потім закопали у Биківні. Матір його теж репресували, а його самого згодом кинули у комуністичні ГУЛАГи на Колимі.

V. Комуністи на службі у московського імперіалізму

Упродовж багатьох десятиліть ми чуємо від комуністів, як колишніх, так і сучасних, що Голодомору, мовляв, не було. «Жить стало лучше, жить стало веселей», - говорив сатана - вождь комуністів ще у страшному для нас 1933. «Тримільйонна КПУ ще десять років тому керувалася вказівкою «Про п'ятидесятиліття так званого голоду 1933 року», а «ідеолог перестройки» посол СРСР у Канаді Яковлєв 10 років тому організував за кордоном лови дипломатів і журналістів, аби погасити правду про 1933 рік, яку розкривали наші земляки у США і Канаді», - говорив І. Драч на міжнародній науковій конференції «Голод 1932-33 рр. в Україні». Заперечення комуністами факту Голодомору часто нагадують висловлювання героя комедії Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці» Стецька, який, коли йому говорять, що він дурний, заперечує: «Ти мені що хоч говори, а я буду говорити «дарьма, дарьма, дарьма!» Нещодавно Путін пригрозив Україні ядерною війною, якщо Україна вступить до НАТО. Так ось чому комуністи та регіонали, ця «п'ята колона», ці слухняні виконавці волі Кремля, зняли такий галас з приводу зближення України з НАТО, ось звідки ноги ростуть у цих «рабів, підніжків». Перед хазяїном стараються!

А найбільше старається, звичайно ж, Петро Симоненко. Нещодавно у інтерв'ю московському телеканалу Симоненко хвалився, що для того, щоб зірвати роботу Верховної Ради, вони, комуністи, занесуть до сесійної зали мегафони і ввімкнуть загальний свист, який заглушить будь-кого.

Приїхали, як кажуть у народі. Хтось із класиків говорив, що історія відбувається спочатку у вигляді трагедії, а потім - фарсу. Якщо Мефістофель ХХ століття Ульянов (Лєнін), а згодом Джугашвілі (Сталін) собі на втіху нищили мільйони людей, то нинішній лідер комуністів може лише свистіти, та й то не на вулиці, (бо ж люди подумають, що це божевільний), а у Верховній Раді, де збираються йому подібні.

Пам'ятаємо, як колись В'ячеслав Чорновіл, коли комуністи верещали у сесійній залі Верховної Ради, помітив: «Оце чуєте, як верещать? Отож яка поведінка, така і культура!».

Г. ВАСИЛЕНКО,

Б. ВАСИЛЬЧЕНКО,