Таким чином, пропагандисти СРСР по суті перетворили його в символ антирадянської боротьби. Інші провідні учасники руху залишалися в тіні.

Через те, коли минулого року патріотична громадськість розгорнула широку інформаційну кампанію з відзначення 100-літнього ювілею Романа Шухевича, супротивники виявилися не готовими до цього.

В перших публікаціях, спрямованих проти Шухевича, використовувалися виключно загальні пропагандистські заготовки радянської доби. Щойно згодом з’явилися окремі сюжети, присвячені вже спеціально Шухевичу. Їх основою був доволі стандартний посил: він – прислужник німців.

У країні, яка досі сприймає Другу світову війну у двоколірному висвітленні "наші та німці", розвинути цілу інформаційну кампанію, спрямовану на дискредитацію Романа Шухевича, було неважко.

Людям, які не надто розбиралися у таких тонкощах, як різниця між Вермахтом та Абвером, які не помічали абсурдності в формулюванні "легіон СС "Нахтіґаль", не обтяжували себе зайвим клопотом ознайомитися зі списками нагороджених німецьким Залізним хрестом і знають про неї в деталях завдяки російським серіалам, дуже легко було підсунути байки про "капітана СС", "кавалера Залізного хреста", "злочини "Нахтіґалю" у Львові".

Проблема посилювалася тим, що ті, хто не сприймав закиди, від яких тхнуло радянською макулатурою 50-70-х років, не готові були вступати у дискусії через брак інформації.

Цей інформаційний вакуум не здатні були заповнити перевидані в Україні діаспорні видання: вони сприймалися як надмірно пафосні, та значною мірою вони такими й були, адже написані ще в 1950-1970-ті роки вони були інструментом у протистоянні радянській пропаганді.

Далеко не кожен був готовий присвятити час вивченню праць сучасних українських істориків, результатом яких є вкрай важливі, але малочитабельні монументальні збірники документів.

Тому, суспільні дискусії довкола місця і ролі Романа Шухевича в українській історії були доволі вбогими: з одного боку, стандартний набір звинувачень, з другого — зосередження виключно на їх спростуванні і майже жодного виходу поза ці рамки.

Не можна судити про певний історичний період чи робити висновки про конкретного діяча, виходячи виключно з реалій сьогодення. Таке явище має назву презентизм, і несумісне з методологією історичної науки.

Звичайно, в рамках сьогоднішніх "героїв від політики", здатних лише тікати на лікарняний в критичні моменти, така людина як Шухевич – не формат: він радикал, нездатний на компроміси.

Не можна водночас вважати нормальними дії політиків, спрямовані виключно на самозабезпечення та розуміти жертовність тих, хто втрачав все за для своїх переконань.

Спробуємо абстрагуватись від сучасних понять про "перерозподіли ресурсів" та "боротьбу за електорат", від переконання, що "все продається", що "ідеологія політичної сили — це кілька кавалків списаного з Інтернету тексту". Інший час, інші люди, інші мотиви, інші вчинки…

Терорист

Роман Шухевич народився в 1907 році у Львові, тоді ще частині Австро-Угорської імперії. Український національний рух щойно набирав обертів, в цій місцевості він не так уже й давно став із "русинського" власне "українським".

Світлина дитячих років. Фото з неофіційного сайту про Шухевича

Проте — на дворі ХХ століття, а це означає, що динаміка усіх процесів зростає в геометричній прогресії. Цей рух швидко оформляється в політичні партії, більш того, українці починають готуватися до збройної боротьби. Створюються чисельні громадські парамілітарні організації, метою яких є військова підготовка молоді: якщо завтра війна….

Тому, коли в 1914 прийшло це "завтра", його сприйняли з великим ентузіазмом. В лавах австрійської армії створюється Легіон Українських січових стрільців – перше збройне українське формування більш, ніж за століття.

Так, це ще не була українська армія, вони були лише формуванням в лавах чужої армії, одягнені не в свої однострої, але це був шанс отримати зброю та військові знання.

Шанс, який українці чудово використали, адже саме ветерани Легіону згодом стали міцним ядром для української армії відновленої через кілька років держави. Тому цей досвід здавався таким очевидним і через десятиліття, в 1941 році…

7-12 років — це вік, коли дитина активно сприймає навколишній світ, формується як особистість. Роман формувався в бурхливі роки Першої світової війни, визвольних змагань 1917-1920-х років. Для нього події цього часу не є чимось далеким, що відбувалось десь за вікном: його найближча родина, батько, дядьки були активними учасниками цих подій.

Рідня і свояки Романа Шухевича. Стоять (зліва направо): Тарас Шухевич, Осип-Зиновій Шухевич-батько Романа, Володимир Старосольський, Уляна Старосольська, Одарка Старосольська, Ірина Шухевич, Володимир Шухевич, Теодор Рожанковський. Сидять (зліва направо): Осипа Рожанковська, Ольга Шухевич, мати Романа-Євгенія Шухевич з братиком Юрком Шухевичем, бабуня Романа-Герміна Шухевич з Ігорем Старосольським, дід Романа-сеньйор Володимир Шухевич, Ірина Рожанковська з синами Степаном та Ярославом. Перший ряд (сидять): Юрій Старосольський, Роман Шухевич, Володимир Рожанковський.

Він, напевно, разом із ними переймався гордістю за свій народ, його вояків, що так швидко та ефективно захопили в листопаді 1918 владу у Львові та створили Західноукраїнську Народну Республіку, відчував гіркоту поразки, до якої привели Україну недолугі політики.

В його домі часто бував Євген Коновалець, один із тих, хто вирішив не складати зброю після 1921 року, а продовжити боротьбу. Можливо, спілкування з майбутнім творцем ОУН і визначило долю хлопця.

"Боротьбу програли політики, тепер своє слово мають сказати солдати" — твердили українські ветерани. Тоді, у 1921, було створено українську військову організацію, яка активною пропагандою та терором проти окупантів продовжувала боротьбу і готувала народ до національної революції.

Сьогодні, після 11 вересня 2001 року, терор як метод боротьби, однозначно засуджується, тому те, що українці вдавалися до нього, на думку декого, лише компрометує визвольний рух. Проте, це знову спроба судити про минуле з висоти сьогодення.

В 1920-ті роки жодних інших методів боротьби українці не могли собі дозволити. "Війна — це безсилля політики", стверджує сучасний німецький філософ Гоффмайстер. Українці взялися за зброю тому, що не могли вирішувати питання свого визволення методами легальної політики.

Такі спроби робилися чи то в Західній Україні, де діяли кілька українських політичних партій, чи то в Радянській Україні, де намагалися використати для цієї мети єдину існуючу комуністичну партію.

Чим вони завершилися відомо – хто вважав, що партія може бути водночас і комуністична і українська, заплатили своїм життям за таку помилку, пішовши з нього добровільно чи з допомогою. В іншій частині українських земель наявність кількох українських депутатів не здатна була зупинити полонізації.

Тим більше ці політичні сили виявилися безсилими проти сталінської політики після "возз’єднання" в 1939 році: вони тихо саморозпустилися, проте це не врятувало їх активістів від репресій.

Тим часом УВО та ОУН, що стала по суті її продовженням, набували дедалі більших темпів розвитку і, врешті, саме люди, які боролися зі зброєю в руках у 1920-1930 роках, виступили єдиною силою, що стала на захист українців в роки Другої світової війни.

В цьому не було нічого унікально українського, саме через такий досвід: створення терористичної організації, її переростання в національно-визвольний рух та відновлення незалежності пройшли багато народів. Ті, хто сумнівається в цій істині можуть ознайомитися з історіями таких країн як Польща, Ізраїль та Ірландія.

Тому Шухевич, який виростав і виховувався на героїці вояків української революції та короткого періоду державності (десятки книг про це, надрукованих в міжвоєнний період в Західній Україні, виховали ціле покоління шухевичів), у дуже ранньому віці став терористом, аби стати солдатом українського визвольного руху.

Йому було лише 16, він міг ще довго мріяти про свої подвиги в майбутньому. Проте вже тоді він був людиною, чиї переконання та вчинки співпадали: він був переконаний, що лише збройною боротьбою українці можуть змінити ситуацію, а тому й узяв її в свої юнацькі руки.

В цьому його біографія схожа із життєписами інших відомих терористів — польського Юзефа Пілсудського, ірландського Майкла Колінза чи єврейського Менахема Бегіна. Згодом вони очолили визвольні рухи своїх народів, стали керівниками новоутворених держав, а відтак і загальновизнаними національними героями.

Важливо відзначити, що Шухевич не належав до тих, для кого революція та збройна боротьба були єдиним шляхом самореалізації. Шухевич походив із відомої та заможної української родини, отримав не тільки чудове виховання, але й освіту – навчався в Львівській політехніці та… консерваторії по класу фортепіано (факти, про які нечасто говорять, адже вони підважують образ "тупоголового карателя".

Отже Роман міг стати заможним інженером, музикантом, бізнесменом (яким він навіть на деякий час і став), але обрав собі інший шлях, тому що був впевнений: переконання та дії мають співпадати.

19 жовтня 1926 року Роман бере участь в ліквідації (атентаті, як тоді казали) Станіслава Собінського, відомого полонізатора українських шкіл. Напевно, не легко було 19-річному хлопцеві відважитися на вбивство, навіть вбивство того, кого вважав ворогом.

Ще важчими стали його переживання, коли за здійснену акцію було затримано і засуджено іншу людину. Шухевич вирішив добровільно здатися поліції, проте керівництво УВО заборонило це зробити – емоційні юнацькі поривання не повинні ставити під загрозу продовження боротьби. Так, в стражданнях та сумнівах, гартувався його характер.

Шухевич у студентські роки

Впродовж наступних років Роман Шухевич керує бойовою референтурою підпілля, на його рахунку ціла серія організованих саботажних акцій, експропріацій, кілька атентатів. Класичний для революціонера набір видів діяльності.

Однією з цих акцій став замах на радянського консула у Львові в знак протесту проти організованого комуністичним режимом Голодомору. Безпосередній виконавець акції Микола Лемик добровільно здався поліції, аби мати можливість заявити про мотиви свого вчинку.

Далі — суд, смертний вирок, замінений згодом на довічне ув’язнення, вихід на волю після падіння Польщі в 1939, участь в Похідних групах ОУН влітку 1941, арешт і розстріл гестапо в Миргороді Полтавської області восени того ж року. Типова доля українського революціонера, а водночас "колабораціоніста" та "українсько-німецького буржуазного націоналіста".

Очевидно, активна діяльність Шухевича не могла залишитися непоміченою польською поліцією: його неодноразово заарештовують, деякий час він був в’язнем концтабору "Береза Картузька", організованого Польщею для боротьби з інакодумством.

Вихід на волю в 1937 році поставив Шухевича перед фактом важкого матеріального становища його родини, яка на той момент складалася з дружини Наталії та сина Юрія.

Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, "політично ненадійний" Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Єдиними виходом залишалося самому створити це місце.

Нічого не знаючи про новомодну сьогодні "стратегію блакитних океанів", він діяв згідно її положень та вирішив зайнятися рекламним бізнесом. Створена ним фірма "Фама" стала першою української рекламною компанією в Галичині.

Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу "свій до свого по своє", клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність в цьому "океані", Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль.

Саме це стало запорукою його фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом. Проте навіть під елегантним костюмом трійкою, продовжувало битися серце солдата.

Володимир В’ятрович, Український інститут національної пам’яті, для УП