9.06.2008р.
Українська ідея вже окреслилася доволі чітко в свідомості українських громадян. Практично всі воліють жити у сильній державі і саме з цим пов’язують особисті перспективи. Важно знайти когось, кого б не дратував факт перетворення України на політичний балаган. Інтуїтивно, майже фізично, відчувається дія якоїсь незримої сили, яка зусібіч підштовхує велику слабку державу до краю прірви на поталу сильним світу цього, щоб потім її надбання опинились в ненаситних утробах безжальних і всеїдних транснаціональних компаній. Суспільство розпачливо шукає самозахисту і не знаходить відповідної нової політичної сили. Це означає, що українці підсвідомо готові сприйняти сучасний націоналізм як спосіб переможної реакції на загрози і спокуси світу. На слово “націоналізм ” вже реагують нормально, принаймні з розумінням сприймають націоналізм наших партнерів і сусідів. Колишній президент Росії Путін відкрито заявив про свій російський націоналізм і запевнив, що його наступник теж буде російським націоналістом. Чому Україні зась мати президента-націоналіста і прем’єр-міністра націоналіста? Ми недооцінюємо роль здорового націоналізму як сучасного потужного чинника у світовій конкуренції. На посміх сусідам чомусь на поверхню політичних процесів виносять модель парламентської республіки і лібералізм, як відкритість для чужих інтересів, очевидно, за рахунок поступок власними. Ми дуже часто дослухаємось до порад “доброзичливців” і радо впускатимемо на українські терени “троянських коней” із жирними легіонерами “дутого” капіталу всередині?
Україні потрібен здоровий націоналізм, але проблема в тому, що не всі його сприймають, не всі розуміють його місію і ще довіряють старим кліше. Надто мало політиків знає, як розвивати цей український націоналізм. Націоналізм – це патріотизм, але на відміну від декларативного патріотизму - це патріотизм діючий. Тому і націоналіст є не якоюсь надзвичайною людиною – він просто діє як патріот. Саме цього багатьом політикам і громадянам України бракує і саме це треба розвивати, щоб стати успішними людьми. Про такий націоналізм не треба говорити багато – це спосіб життя активний і здатний до конкуренції у світі.
Є два шляхи розвитку націоналізму в Україні. Перший - змінити спосіб поведінки і життя громадянського суспільства так, щоб український громадянин сприймав свою державу хоча б так, як це властиво для поляка в Польщі чи француза у Франції. Україна має шанс стати сильним центром світового впливу. Для цього треба взяти нормальну, успішну мету розвитку нації замість програшної стратегії виживання, врахування інтересів всіх партнерів і пошуку куди б прихилитися. Другий шлях – формування націоналізму як політичного руху, правого політичного крила, щоб шляхом здобуття влади швидше досягнути зрозумілої і бажаної для всіх мети – сильної і багатої України. Цей шлях вигідний для всіх громадян, тому поширення чіткої і зрозумілої ідеології українського націоналізму в суспільстві є умовою успіху такої політики. Отже ми все одно повертаємось до першого способу – формування громадсько-активного способу життя суспільства, не виключаючи політичної боротьби.
Для молодих і енергійних патріотів другий шлях видається очевидним і найкращим.
Яскравий приклад – партія “Свобода”, яка намагається брати участь в усіх виборах, хоч результат явно менший від рівня популярності ідеї націоналізму. Проте це зовсім не програш, а проба сил, форма просвіти і пропаганди ідей, добрий досвід політичних змагань. Хоча наявних результатів польових випробувань націоналістичного політичного проекту явно досить для усвідомлення проблематичності негайного успіху сучасного націоналізму як політичної сили. Зрозуміло і те, що від політичної боротьби в жодному разі не треба відмовлятися. В ідеалі здоровий український націоналізм повинен розвиватися дещо інакше, розраховуючи тільки на перемогу, вагомішу ніж пару місць у геть зіпсованому існуючою виборчою системою парламенті.
Націоналістична організація не повинна битися в глуху стіну, а переключати увагу у ті сфери, де вона може гарантовано перемагати. Факти щоденних перемог надзвичайно важливі, популізм вбиває політику, але націоналістичну партію це знищує докорінно.
Важливо застерегти себе від дуже поширеної помилки. Не можна сприймати інтуїтивне народне жадання власного націоналізму за реальну готовність його підтримати. Ця підтримка полягає не стільки в емоційній участі в громадських акціях як в національно осмисленому і відповідальному буденному житті. А це вимагає особистих жертв чи зусиль, до яких зледачілий і деморалізований впливом ЗМІ загал явно не готовий. Не певен що всі, хто розчулено марширував у колонах захисту українців, продовжують щодня в процесі роботи чи громадської діяльності таку ж практичну дію на благо українства. Те ж стосується і політиків. У Польщі, для прикладу, миттєво і достойно провели позачергові вибори і відразу запрацював новий парламент. В чому перевага їхньої політики і держави? Можна не повірити, але це завдяки тому, що на запитання: “Хто ти?”- поляк відповідає “Я- Поляк!”, а вже потім називає ім’я. Політику мобілізують націоналістичні традиції суспільного життя. З українського суспільства в часи панування російської імперії, Австро-Угорщини і Польщі, в комуністичний період націоналізм витравлювався з людської свідомості репресіями, голодомором і пропагандою.
Українці забагато втратили власної сутності. Бракує цієї втраченої однієї сходинки до дверей нашого потяга бистрохідного. Перед очима марево мети і ми готові разом з європейськими народами увійти в єдине русло поступу, але ми завжди відчуваємо відсутність цієї фатальної сходини і втрату одного зненаціоналізованого покоління українців. Якщо ми і далі легковажно поспішимо за всіма, не згаявши хвилю на укріплення тривкої національної основи, провідна верства в черговий раз постане перед випробуванням багатством і деструктивізмом і можливо упаде. Підніматиметься і знову не досягатиме рівня, гідного людського прогресу - і так до повної втрати сил і зневіри. Боротьба без національної мети і національного стрижня неминуче призведе до повної зневіри і змирення з роллю “тягла в їхніх поїздах бистроїздних” (за Франком), а це було б великою несправедливістю. Пора робити висновки із сучасних уроків історії. Пригадуєте, як ми відразу після проголошення незалежності кинулись у партії, взялись будувати державну машину, залишивши Товариство української мови, потім “Просвіту” без належної власної участі? Це були перші українські організації, де відновлювалась основа нашої національної державності. Ми могли потужно розвивати цей рух відродження і таким чином добудувати оту потрібну сходину - опору для справжньої української політики. Верхній щабель драбини не витримав і ми знову внизу, починаємо з світоглядного націоналізму, розвиток якого було перервано грою в політику і мантрами про вільний ринок. Тепер значно важче розвивати світоглядний націоналізм, щоб він став основою націоналізму політичного. Весь інформаційний простір України чомусь дивно налаштований проти ідеї нормального українського націоналізму, тобто сильного, дієвого патріотизму. За час нашого блукання по коридорах недоладної політики вже встигла вибудуватись потужна інформаційна система протидії українському націоналізмові в Україні.
Крім просвіти і поширення ідеології націоналізму як ідеї незмінного світового успіху України, необхідно щоденно підживлювати українську впевненість у власних силах і сміливість у захисті національних інтересів. Націоналізм як політичний рух повинен здобувати щоденні невеликі перемоги і тому політично він конче потрібен у формі окремої партії як фракції в усіх без винятків політичних партіях, крім антиукраїнських, які мусять в законний спосіб покинути українську політику. Власне найперше завдання завдання націоналістичної партії – домогтися витіснення з політикуму тих сил, які працюють на інші держави світу проти націоналізму українського. Доки цього не станеться, ніхто націоналістичну партію як силу сприймати не буде.
На ідеологах націоналістичного політичного руху лежить велика відповідальність. Вони не мають права на помилки і легковажність, не мають права бравувати і робити не підкріплені змогою заяви і претензії. З усіма громадянами треба навчитись говорити абсолютно відверто і з величезною повагою. Фальш в націоналізмі може перекреслити здобутки багатьох героїв і змарнувати мільйонні жертви поколінь. Хто береться виступати від імені українського націоналізму мусить добре це усвідомлювати. Націоналізм сучасний повинен бути модерним і працювати на випередження в захисті національних інтересів України, дивитись на українські справи з глобальної , високої позиції світового гравця. Націоналізм ніколи не виграє на претензіях і звинуваченнях, навіть дуже справедливих, адже його сила в конструктиві і опорі на власні сили нації, які не варто тратити на розмахування гаслами і браваду. Політичний націоналізм мусить весь час думати як щодня і щогодини будувати міцний фундамент – сучасний світогляд громадян України. Хтось мусить нарешті припинити безконечні дискусії про національну ідею і поставить на перше місце чітко сформульовану мету нації. Непогано було записати формулу цієї мети в Українську Конституцію. Патріотів у нас вистачає, але для того щоб вони перейшли від розмов до дій, щоб діяли злагоджено як націоналісти, всі повинні знати цю велику мету нації. Вона мусить бути привабливою не тільки для етнічного українця - для кожного громадянина будь-якого етнічного походження. Націоналісти матимуть загальну підтримку, якщо знайдуть саме такий, сучасний чіткий вираз ідеології і мети нації (щось на взірець сучасного “Декалогу”) і дійдуть із словом правди до кожного громадянина, до кожного українського дому.
Володимир Ференц
06.06.08р.
М. Івано-Франківськ
| 
