17.06.2008р.
Кількасотлітнє жалюгідне нидіння на задвірках дикої Московської імперії спричинилося до втрати державницьких традицій і вміння давати тверезі оцінки історичним подіям та суспільним явищам. Брутальне ігнорування українських національних інтересів брехливими байками про "малоросійську гілку великоросійського дерева", "православну єдність", зумисне прив'язування до непритаманних українцям проблем самої метрополії витворило цілком відірване від реалій трактування минулого, сприйняття нинішнього, й бачення майбуття. Трагічним спадком вимушеної перерви в тяглості державницьких традицій є не стільки помилкове, скільки цілковито протилежне реаліям сприйняття дійсности. Звідси й проблеми з патріотичним вихованням.
Дійсно, чи перейматимуться долею України вояки, підприємці, робітники, службовці, коли взірцем для вчинків матимуть не воїнів князя Святослава, запорожських звитяжців, гайдамаків, січових стрільців, вояків УПА, а вічноп'яних російських солдатів, батькопродавця Павла Морозова та сонм позбавлених людської гідности підлабузників? Українці донині так і не зрозуміли, що жодної суттєвої різниці між генетично хворою гемофілією царською династією й комуністичним тоталітаризмом (котрий в дійсності був лише ширмою російського імперського шовінізму) ніколи не було. Попри криваві пертурбації в самій Московії (йдеться про палацові перевороти, революції, "відлиги" й "застої"), Україна була й залишалася поневоленою. Прикро визнавати, але, вивільнившись з тенет неприхованого рабства (покінчивши з кріпацтвом в 1861 р. й наважившись проголосити, нарешті, незалежність у 1991 р.), українці так і не позбулися рабства духовного. Звідси й переважна більшість наших нинішніх негараздів. Ворогам й недоброзичливцям цей ненормальний стан речей вигідний. Влаштовуючи дохрипотні суперечки довкола неіснуючих або штучно витворених проблем, українці залишають поза увагою головне. А духовно дезорієнтованими правити суттєво легше. Замість цілковитого очищення окраденої України від залишків окупаційного тоталітаризму, суспільство примушують перейматися розмірами пенсій, стипендій, заробітних плат та одноразових виплат найрізноманітніших "допомог". Не піддавайтеся на провокацію, брати і сестри. Проблеми, котрі видаються вам вкрай складними й безугавно актуальними, обтяжуватимуть вас доти, доки ви не усвідомите причину їх постання й не наважитеся рішуче розірвати тенета духовного рабства, котрі унеможливлюють гордо підняти голову.
Варто усвідомити: такі чесноти, як честь, гідність, совість, пошана до здобутків предків, нелицемірна любов до ближніх (згідно з Шевченком "і мертвих, і живих, і ненарожденних"), жодною формою задоволення власних забаганок (навіть матеріальним добробутом) ніколи не придбати. Кличу наважитися, нарешті, поставити самим собі запитання: з якого дива українці вшановують людей, котрі відмовляли їм в праві на існування? Дехто знаходить безглузді аргументи, мовляв, то історія, і її не треба забувати. Згоден, історію потрібно знати. Ми не маємо морального права забувати вбитих за наказом московського царя-сифілітика Петра І мешканців Батурина, знищених в часі визвольних змагань 1917-21рр. вояків армії УНР, пограбування продзагонами селян, насильницьку, нівелюючу людську гідність колективізацію, штучний Голодомор й асиміляцію. Проте знання минулого й запопадливе запобігання перед брутальністю вчорашнього окупанта нічого спільного не мають. Усьому є межа. Цинізму й забріханости також. В українців украли історію. Нині зусиллями небайдужих до долі рідного народу загалові повертають довгий час замовчувані або зумисне сатанізовані імена генерала Шухевича, кілька десятків років мордованого царським режимом гетьмана Калнишевського, та оббріханого Мазепу. Ми донині ще не оцінили по справжньому втрату таких геніїв, як Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко, Алла Горська, Василь Симоненко... З вини окупантів Шевченко довгий час був позбавлений змоги писати й малювати. І як наруга над пам'яттю мільйонів загиблих, наш слух донині ріжуть названі на честь катів українського народу вулиці наших міст. Що доброго для України в цілому (мешканців міст й сіл зокрема) зробили такі діячі комуністичного руху, як Гриць Петровський, Луначарський, Фрунзе, Косіор, Якір, Мануїльський, Дзержинський, Чапаєв, Котовський?... Невже, влаштувавши різанину, паризькі й більшовицькі комунари полишили по собі якийсь гарний слід в історії? Чому нас донині примушують вшановувати російського генерала Ватутіна? Прагнучи отримати від Сталіна чергову нагороду, він примушував українців під загрозою розстрілу чекістами-загородзагонівцями йти в атаку на німецькі дзоти й тисячами віддавати життя за примарне "комуністичне майбутнє". Справедливою карою за його злочини була куля українського повстанця. Вся діяльність московських окупантів була спрямованою на витворення ігноруючої потреби народу держави, котра на щастя вже давно (і геть не в Бозі) почила на смітнику історії.
Досвід минулого засвідчив: духовне відродження є запорукою успішности подальших дій і вчинків. Не очистившись від фальшивих вартостей, ми ніколи не досягнемо успіху в інших царинах суспільного життя. Нам не дозволили зробити це в часі проголошення незалежности, але ігнорування проблеми жодним чином не свідчить про її відсутність. Аби не довелося червоніти перед нащадками, наважмося, нарешті, назвати речі власними іменами.
Олесь ВАХНІЙ
|
