17.06.2008р.
Ольга Басараб, Олена Теліга, Катруся Зарицька, Олена Степанів були прославленими націоналістками. Їх намагалися наслідувати українки, які ставали на шлях підпільної боротьби у лавах ОУН-УПА. Хотілося б нагадати нашим співвітчизникам про одну з таких менш відомих героїнь України - Орисю Матещук-Грицину.
Народилася вона на славній Олеській землі (Львівщина), в селі Теребежі. Батько - Андрій Грицина боровся за незалежність України в лавах січових стрільців як воїн Української Галицької Армії, організував у рідному селі осередок "Просвіти". У 1939 році, рятуючись від сталінських людоїдів, сім'я переїхала до Львова, де Орися стала активною учасницею оунівського підпілля. 1945 року, в річницю смерті брата Романа, який загинув у бою з військами НКВС біля села Перегноїва на Золочівщині, дівчина вступила в Юнацтво ОУН, пройшовши короткий ідеологічний вишкіл, стала членом ОУН (псевдо "Маківка").
Восени 1945 року відбулася зустріч "Маківки" з "Монетою" - членом Крайового Проводу ОУН Катрусею Зарицькою. Зустріч організовував і подбав про безпеку її учасниць референт ОУН Григорій Лисак ("Летун"). "Маківка" дістала відповідальне завдання: перейти зі школи №5 в школу №3, куди ходило багато дітей з львівських передмість, серед яких необхідно було проводити ідеологічний вишкіл. Орися з великим ентузіазмом виконувала підпільне завдання.
Поширення націоналістичної ідеології Орися продовжувала і в Львівському університеті, до якого вона вступила у 1947 році. Москва з тривогою стежила за підвищенням рівня національної свідомости українського народу, тож, організувавши вбивство свого агента Ярослава Галана, кадебісти приписали справу українським націоналістам і використали свою брехню як привід для поширення репресій проти українців.
Люба Пальчевська, Богдана Грабелько, Люба Васараб, Дануся Демчук, Нуся Бойко, Орися Ліщук, Дарця Карпа, Валя Петрів, Тарас Максимович, Євген Олексів, Володимир Олійник, Зенон Кокот, Мирон Проців, Роман Український, Володимир Скорик - ці учні школи №3 були на шкільних зборах названі буржуазними націоналістами. Такі інсценівки влаштовувалися з наказу окупаційної влади для того, щоб використовувати їх як привід для посилення терору. Розгулу антиукраїнських репресій сприяв і приїзд до Львова Микити Хрущова у 1947 році. Різко зросла кількість арештів серед найбільш свідомої української молоді.
Для того, щоб спантеличити сталінських людоловів, якби вони раптом вийшли на слід Орисі, вона за вказівкою станичної провідниці змінила псевдо і стала "Бистрицею". І все ж конспірація її не врятувала.
Вкраїні рідній присягала
Служити вірно все життя.
В бою за волю обіцяла
Боротись поруч із УПА.
Таких її віршів, що підносили дух українських хлопців та дівчат, було багато зібрано під час більш як річного слідства в тюрмі Лонцького. В зачитаному на суді "обвинительном заключении" було сказано, що вона "обвиняется в том, что в 1945 году вступила в антисоветскую организацию ОУН, писала антисоветские стихи и письма антисоветского националистического содержания, в которых клеветала на советскую действительность. Восхваляла подполье ОУН, борьбу молодежи против советской власти, призывала к борьбе за создание так называемой "самостийной Украины".
22 березня 1949 року Військовий трибунал МВС Львівської области засудив Орисю Грицину до вищої міри покарання. Стаття 54-1"а", за якою її судили, вважалася розстрільною, але тоді якраз був період, коли Сталіну треба було погратися в показну демократію перед ООН, тож смертна кара була тимчасово скасована. 19-річній "Бистриці", як і багатьом схожим на неї, було дозволено повільно згинути в умовах концтабору.
Та Орисі знову пощастило: нарешті вмер Сталін. Через два роки закінчилася її каторга.
У 1956 році вона вийшла заміж за відомого лікаря-політв'язня Ростислава Матещука. Всього декілька днів не дожив він до їхнього золотого весілля - помер у березні 2006 року. Донька Леся захистила докторську дисертацію, стала професором Львівського медичного університету імені Данила Галицького.
Для Орисі Андріївни та її однодумців новий етап національно-визвольної боротьби почався у 1989 році. Впродовж 1989-1995 років очолювала перше об'єднання колишніх політв'язнів - Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки.
Своїми роздумами про долю України мудра, мужня і шляхетна жінка ділиться зі співвітчизниками в нових книгах, що виходять з-під її пера. 2003 року побачила світ поетична збірка "Відважні, щирі, неповторні", потім спогади: "Незабутня Софія Караффа-Корбут" (2004 рік), "Олеська земля - земля героїв" (2006 рік), "А ми не скорилися" (2007 рік). Вона згадує про вірних друзів-революціонерів, які стали політв'язнями; про перші кроки боротьби проти поневолювачів у загальноосвітніх школах №№3, 5; про навчання в університеті, поновитися в якому в 1955 році не вдалося (влада заборонила зробити це); про те, як здобувала освіту в Харківському інституті культури (бібліотечний відділ), як заробляла пенсію у бібліотеках Львова.
На рідних землях Олеся - "Бистриця" оточена великою шаною і любов'ю. Брала активну участь в утворенні Олеського цвинтарного меморіалу "Ми вмерли, щоб Україна жила".
Сторінки, прикрашені розповідями про славне життя Орисі Матещук-Грицини, назавжди залишаться у літописі України.
Мирослав ПАСТУШОК,
старший викладач-історик
м. Олесько Львівської області
| 
