Українці Португалії

ПЕРША ЧАСТИНА
ЄДНІСТЬ ЛЮБОВІ
У ТВОРІННІ ТА ІСТОРІЇ СПАСІННЯ
Мовна проблема
2. Любов Бога до нас є основою життя і ставить два важливі запитання про те, ким є Бог і ким є ми. Розмірковуючи на цю тему, ми зіштовхуємося передусім із мовною проблемою. Термін «любов» став сьогодні одним із найбільш вживаних і найбільш знецінених; це слово, яке сприймають в найрізноманітніший спосіб. Навіть якщо тема цієї енцикліки зосереджена здебільшого на проблемі розуміння і вияву любові у Святому Письмі й у Традиції Церкви, ми не можемо так просто абстрагуватися від сенсу, якого цьому слову надають у різних культурах і в сучасному мовленні.
Насамперед згадаймо про семантичний спектр слова «любов»: можна говорити про любов до батьківщини, любов до своєї справи, любов між друзями, любов до праці, любов між батьками й дітьми, братню любов і любов у родині, любов до ближнього і любов до Бога. Однак, у всьому цьому розмаїтті значень любов між чоловіком і жінкою, у якій нерозривно пов’язані тіло й душа і в якій людині відкривається нездоланна обітниця щастя, є немовби прототипом досконалої любові: перед нею тьмяніють, на перший погляд, всі інші форми любові. Отож, постає запитання: чи, врешті-решт, всі ці форми якось поєднані між собою, і – попри все розмаїття своїх проявів – любов є одна і єдина, чи, навпаки, ми лише вживаємо одне й те саме слово для позначення цілком різних реалій?
«Ерос» і «агапе» – відмінність і єдність
3. Любов між чоловіком і жінкою, яка не є осмисленою та добровільною, а, так би мовити, накидається людині, стародавні греки називали «ерос». Скажемо вже наперед, що грецький Старий Завіт вживає слово «ерос» лише двічі, а Новий Завіт – жодного разу: з трьох грецьких слів на позначення любові – ерос, філіо (любов-дружба) і агапе – новозавітні тексти надають перевагу останньому, яке в грецькій мові було радше другорядним. Щодо поняття любові-дружби (філіо), то воно вживається в Євангелії від Івана у глибшому значенні, щоб передати стосунки між Ісусом та Його учнями. Уникання слова «ерос», як і нове бачення любові, відтворене у слові «агапе», вносить, поза всяким сумнівом, суттєву новизну у християнське розуміння любові. У критиці християнства, яка дедалі радикальніше розвивалася з часів Просвітництва, ця новизна була сприйнята вкрай негативно. На думку Фрідріха Ніцше, християнство отруїло ерос, який, хоч і не загинув через це, та деградував до пороку [1].
Цим твердженням німецький філософ виражав дуже поширене уявлення: чи ж Церква своїми вимогами і заборонами не отруює нам все найкраще, що є в житті? Чи не ставить заборон саме там, де радість, передбачена для нас Творцем, дає нам щастя, яке вже наперед дозволяє нам скуштувати щось божественне?
4. Чи й справді так? Чи дійсно християнство руйнує ерос? Погляньмо на дохристиянський світ. Аналогічно до інших культур стародавні греки вбачали в еросі передусім сп’яніння, щось на кшталт «священного божевілля», яке опановує розум, висмикує людину зі скінченності її існування і дозволяє їй, охопленій священною владою, пізнати найвище блаженство. Будь-яка інша влада між небом і землею, як випливало з цього, має другорядне значення: «Omnia vincit amor», – пише Вергілій у своїх «Буколіках» – любов перемагає все – і додає: «Et nos cedamus amori» – і ми теж підкоряємося любові [2]. У релігіях такий підхід набуває форми культів плодючості, до якої належала й «священна» проституція, що процвітала у багатьох античних храмах. Еросу, отже, поклонялися як священній владі, як єднанню з божественним.
Такій формі релігії, що, як величезна спокуса, суперечила вірі в одного Бога, Старий Завіт різко протистояв і боровся з нею як з перекрученням релігійності. При цьому, однак, він не заперечував еросу як такого, а оголосив війну його викривленим та шкідливим формам, оскільки фальшиве обожнення еросу применшувало його гідність і знелюднювало його. Справді, гетер, які повинні були дарувати це божественне сп’яніння, не сприймали як людей чи осіб, а лише як засіб для досягнення «священного божевілля»: вони були не богинями, а людьми, яких просто використовували. Ось чому ерос – сп’янілий і невпорядкований – є не піднесенням, «екстазом» до Вищого, а падінням, деградацією людини. Вочевидь, щоб дарувати людині не миттєве задоволення, а справжнє передчуття вершини існування, блаженства, якого прагне все наше єство, ерос потребує виховання та очищення.
5. У цьому короткому огляді концепту еросу в історії і в сучасності увиразнюються дві речі. Передусім те, що існує певний зв’язок між любов’ю і божественним: любов обіцяє безконечність, вічність – реальність вищу і цілком відмінну від нашого буденного існування. Виявилося, однак, що шлях до цієї мети полягає не в слідуванні за власним інстинктом. Потрібні очищення і зрілість, яких можна досягти шляхом самозречення. Це не відмова від еросу, не «отруєння», а зцілення та відновлення його справжньої величі.
Це зумовлено насамперед людською природою – тілесною і духовною водночас. Людина стає справді собою, коли тіло і душа перебувають у внутрішній єдності, а виклики еросу можна подолати тоді, коли вдасться досягти цієї єдності. Якщо людина прагне бути лише духом і відмовляється від плоті як від чогось тваринного, тоді і дух, і тіло втрачають свою гідність. З іншого боку, якщо людина заперечує дух і вважає матерію, тіло єдиною реальністю, – вона втрачає свою велич. Епікуреєць Гассенді жартівливо звертався до Декарта вітанням: «О, Душе!». А Декарт відповідав йому: «О, Плоте!» [3]. Однак любить не лише душа чи лише тіло: любить людина, особа як цілісне творіння, яке складається з тіла і душі. Тільки тоді, коли обидва виміри справді творять єдність, людина стає сама собою. Лише в такий спосіб любов – ерос – може дозрівати, досягаючи справжньої величі.
Сьогодні християнству нерідко докоряють, що в минулому воно було ворогом всього тілесного; справді, такі тенденції в ньому завжди були. Проте спосіб вивищення тіла, до якого вдаються сьогодні, є хибним. Ерос, зведений лише до «сексу», стає товаром, простою «річчю», яку можна купити й продати; точніше, сама людина стає товаром. Це далеко не найкращий спосіб утвердження людиною свого тіла. Радше навпаки, людина сприймає тепер своє тіло і свою сексуальність як суто матеріальну частину самої себе, яку можна використовувати й експлуатувати з розрахунку, – частину, яку людина сприймає не як сферу реалізації власної свободи, а як щось таке, що вона намагається зробити водночас приємним і нешкідливим. Насправді ж стикаємося з деградацією людського тіла, яке вже не є інтегрованим у повноту свободи нашого існування і живим виявом повноти нашого буття, а просто виштовхнуте у суто біологічну сферу. Такий вияв захоплення тілом може дуже швидко трансформуватися в ненависть до тілесності. Християнська віра, натомість, завжди вважала людину єднісно-двоїстим буттям, в якому дух і матерія переплітаються, набуваючи притому ще більшої шляхетності. Так, ерос бажає нас піднести «в екстазі» до Божественного, вивести нас за наші власні межі, і саме для цього потрібен шлях піднесення, зречення, очищення і зцілення.
6. Яким чином ми повинні прокладати цей шлях піднесення і очищення? Як слід переживати любов, щоб реалізувати уповні її обіцянки – і людські, і божественні? Першу важливу вказівку знаходимо в одній з книг Старого Завіту, яку добре знали містики – Пісні пісень. Згідно з поширеним сьогодні тлумаченням, вірші, вміщені у цій книзі, є піснями кохання, можливо, приуроченими до юдейського весілля, де вони покликані були оспівувати подружню любов. Повчальним у цьому контексті є те, що в цій книзі знаходимо два різні слова для окреслення любові. Передусім маємо слово «додім», вжите у множині, яке вказує на ще непевну, невизначену любов, – таку, що шукає. Згодом це слово замінено на «агаба», яке у грецькому перекладі Старого Завіту передано словом, співзвучним із «агапе» – воно, як ми побачили, стало характерним вираженням біблійного поняття любові. На відміну від любові невизначеної і такої, що шукає, цей термін виражає досвід любові, яка передбачає справжнє відкриття іншого, підіймаючись над егоїзмом (досі його панування було абсолютним). Любов стає тепер піклуванням про іншого. Вона не шукає більше саму себе, занурення у щастя, що п’янить; навпаки, прагне добра для улюбленої істоти: вона стає зреченням, готова до самопожертви і навіть її шукає.
Елементом розвитку любові до вищого рівня, її глибинного очищення є пошук визначеності, причому у подвійному сенсі: в сенсі винятковості – «лише ця особа» – і в сенсі «назавжди». Любов охоплює повноту існування у всіх його вимірах, в тому числі у вимірі часу. Не могло б бути інакше, оскільки обіцянка любові скерована до її остаточної мети: любов прагне вічності. Так, любов – «екстаз», але не в сенсі миттєвого сп’яніння, а в сенсі шляху, постійного виходу за межі зосередженості на собі до звільнення через дарування самого себе і таким чином до справжнього відкриття самого себе, навіть більше – до відкриття Бога: «Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим» (Лк. 17, 33), – каже Ісус. Це його твердження знаходимо в Євангелії у багатьох варіантах (пор. Мт. 10, 39; 16, 25; Мр. 8, 35; Лк. 9, 24; Ів. 12, 25). Ісус описує в такий спосіб свій особистий шлях, який привів Його через хрест до воскресіння; це шлях зерна, що впало в родючу землю і принесло рясні плоди. Виходячи з глибини особистої жертви і любові, яка досягла в Ньому повноти, цими словами Він описує також суть любові й людського існування як такого.
7. Наші роздуми над суттю любові, які на початку були радше філософськими, шляхом внутрішньої динаміки привели нас до біблійної віри. На початку ми ставили собі запитання: чи за різними, часом суперечливими, значеннями слова «любов» стоїть глибинна єдність, чи, навпаки, їх належить відокремлювати? Важливішим, однак, запитанням було те, чи ідея любові, проголошена нам Біблією і Традицією Церкви, має щось спільне із загальнолюдським досвідом любові, чи, навпаки, йому суперечить. У зв’язку з цим ми натрапили на два фундаментальні слова: «ерос», що позначає «земну» любов, і «агапе», що позначає любов, яка ґрунтується на вірі і моделюється нею. Часто ці два поняття протиставляють як любов «низхідну» і любов «висхідну». Існують ще й інші схожі класифікації: наприклад, розрізняють любов власницьку і любов жертовну (amor concupiscentiае – amor benevolentiаe); часом у це розрізнення включають ще корисливу любов.
У філософській і богословській дискусії ці розбіжності часто перебільшували аж до протиставлення: любов низхідну, жертовну, а саме агапе, назвали б типово християнською; і навпаки, любов висхідна, власницька і ненаситна, тобто ерос, була б характерна для нехристиянської культури, передусім грецької. Якщо б ці протиріччя довести до максимуму, то суть християнства була б відокремленою від фундаментальних стосунків, характерних для людського існування і створила б світ у собі, – можливо чудовий, проте дуже далекий від повноти людського існування. Насправді ж ерос і агапе – любов висхідна і любов низхідна – ніколи не можуть бути цілковито відокремленими одне від одного. Що більше ці дві любові, навіть у різних вимірах, знаходять свою справжню єдність в одній реальності любові, то більше реалізується справжня природа любові як такої. Навіть якщо первісно любов-ерос є передусім ненаситною, висхідною – яка приваблює обіцянкою великого щастя, – то в міру наближення до іншої людини дедалі менше зосереджуватиметься на собі, шукатиме щастя для іншого, щораз то більше турбуватиметься про того, кого любить, даруватиме себе і бажатиме «жити для іншого». Саме в цей момент до любові-еросу додається вимір агапе; бо інакше ерос занепаде і втратить самого себе. З іншого боку, людина не може жити тільки в любові жертовній, низхідній. Людина не може завжди лише давати, а повинна також отримувати. Той, хто бажає дарувати любов, має і приймати її як дар. Справді, як говорив нам Господь, людина може стати джерелом ріки живої води (пор. Ів. 7, 37–38). Та щоб стати таким джерелом, слід щоразу знову пити з того першого і єдиного джерела, що ним є Ісус Христос, з пробитого серця якого витікає Божа любов (пор. Ів. 19, 34).
У розповіді про драбину Якова Отці Церкви вбачали символ нерозривного зв’язку між піднесенням і сходженням, між любов’ю-еросом, яка шукає Бога, і любов’ю-агапе, що віддає отриманий дар. У цьому біблійному тексті сказано, що патріарх Яків під час сну побачив над каменем, що слугував йому подушкою, драбину, яка сягала неба і по якій підіймалися й спускалися Божі ангели (пор. Бут. 28, 12; Ів. 1, 51). Папа Григорій Великий цікаво тлумачить це видіння у своєму «Пастирському правилі». Добрий пастир, як каже він, повинен бути закоріненим у споглядання. Лише тоді він зможе відчути потреби інших так, що вони стануть його власними: «Per pietatis viscera in se infirmitatem caeterorum transferat» [4]. Святий Григорій у цьому контексті посилається на св. Павла, який був піднятий аж до найвищих таємниць Бога і з того моменту, коли спустився вниз, був готовий чинити все для всіх (пор. 2 Кор. 12, 2–4; 1 Кор. 9, 22). Крім того, св. Григорій наводить приклад Мойсея, який знову і знову заходить до священного шатра, спілкується з Богом, щоб мати змогу згодом служити своєму народові. «Всередині [шатра], піднесений на висоти спогляданням, він може поза [шатром] приймати тягар тих, хто страждає: «Іntus in contemplationem rapitur, foris infirmantium negotiis urgentur» [5].
8. Таким чином ми знайшли першу відповідь, ще доволі загальну, на два попередні запитання: по суті, «любов» – одна, проте має різні виміри; то один, то другий може виділятися. Там, де, однак, два виміри значно віддаляються один від одного, з’являється карикатурна або, у всякому разі, обмежена форма любові. Ми також побачили, що біблійна віра не будує паралельного світу чи світу, який суперечить первісному людському феномену любові, а сприймає цілісну людину, втручаючись в її пошук любові, щоб очистити та відкрити новий вимір. Цю новизну біблійної віри чітко видно насамперед у двох елементах, які слід підкреслити: образі Божому й образі людському.
Новизна біблійної віри
9. Тут передусім йдеться про новий образ Бога. В культурах, які оточують світ Біблії, образ Бога і богів залишається малозрозумілим і суперечливим. У світлі біблійної віри, навпаки, дедалі чіткішим і однозначним стає те, на що вказує Shema, основна молитва Ізраїлю, словами: «Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш, Господь єдиний» (Втор. 6, 4). Існує єдиний Бог, Творець неба і землі, який є також Богом усіх людей. У цьому твердженні є два особливі моменти: всі інші боги насправді не є Богом і вся дійсність, у якій ми живемо, походить від Бога, тобто Він її створив. Природно, ідея створення існує також в інших релігіях, але лише тут абсолютно зрозуміло, що не якийсь бог, а єдиний справжній Бог є творцем всієї дійсності; походить вона з могутності Його творчого Слова. Це означає, що Його творіння – дороге Йому, бо Він його хотів, Він його «робив». Таким чином з’являється другий важливий елемент: Бог любить людину. Божественна сила, яку прагнув осягти у своїх роздумах Аристотель на вершині грецької філософії, є для всіх істот предметом бажання і любові – і ця бажана та люблена божественність приводить в рух світ [6], – але сама вона нічого не потребує і нікого не любить; вона є лише предметом любові. І навпаки, єдиний Бог, в якого вірить Ізраїль, любить сам. Навіть більше, Його любов є любов’ю вибору: серед всього люду він обрав Ізраїль і любить його, маючи, однак, план зцілення для всього людства. Він любить, і Його любов може бути окреслена, без жодного сумніву, як ерос, який водночас і повною мірою є також агапе [7].
Пророки Осія і Єзекиїл описували цю пристрасть Бога до свого народу сміливими еротичними образами. Відносини Бога й Ізраїлю представляли за допомогою метафори заручин і шлюбу; і, як наслідок, ідолопоклонство є чужоложством та проституцією. Такими образами згадували – як ми вже бачили – культи плодючості з притаманними їм зловживаннями еросу, але водночас описували також стосунки вірності між Ізраїлем та його Богом. Історія любові Бога до Ізраїлю в глибшому сенсі виявляється в тому, що Він дає народові Тору, тобто відкриває Ізраїлю очі на справжню природу людини і вказує йому шлях істинного гуманізму. Ця історія базується на тому, що людина, яка живе у вірності єдиному Богові, починає пізнавати, що означає бути тим, кого любить Бог, і знаходити радість в істині, у справедливості, – радість у Бозі, який стає його найбільшим щастям: «Кого, крім тебе, мав я на небі? І коли я з тобою, нічого на землі не хочу. А мені благо – близько Бога бути» (Пс. 72(73), 25–28).
10. Любов-ерос Бога до людини, як ми вже казали, є водночас любов’ю-агапе. Не тільки тому, що дається вона абсолютно задарма, без жодної попередньої заслуги, але ще й тому, що є любов’ю, яка прощає. Пророк Осія показав нам вимір агапе у любові Бога до людини, що значно перевищує аспект безкорисливості. Ізраїль вчинив «чужоложство», він розірвав союз; Бог повинен був його засудити і відкинути. Саме тут чітко видно, що Бог є Богом, а не людиною: «Як мені тебе лишити, Ефраїме? Як мені видати тебе на поталу, Ізраїлю?.. Серце моє в мені обернулось, зворушився ввесь жаль мій. Не виконаю палаючого гніву мого, не буду нищити більш Ефраїма, бо я – Бог, не людина; Святий посеред тебе» (Ос. 11, 8-9). Палка любов Бога до свого народу – до людини – є водночас любов’ю, яка прощає. Вона така велика, що повертає Бога проти самого себе, Його любов проти Його справедливості. Тут для християнина вже проглядається таїна хреста: Бог любить людину так, що сам, ставши людиною, приймає смерть, і примирює таким чином справедливість і любов.
Філософський та історично-релігійний моменти, які потрібно підкреслити у цьому біблійному баченні, полягають у тому, що, з одного боку, перед нами – суто метафізичний образ Бога: Бог є абсолютним і первісним джерелом всякого буття; але цей універсальний принцип творення – Логос, первісний розум – є водночас кимсь, хто любить з усією палкістю справжньої любові. Таким чином ерос ушляхетнюється найвищою мірою і водночас очищується аж до того, що розчиняється в агапе. Стає зрозуміло, що належність Пісні пісень до книг Святого Письма тлумачиться тим, що ці пісні любові, по суті, описують стосунки Бога з людиною і людини з Богом. Отже, книга Пісні пісень стала як у християнській, так і в юдейській літературі джерелом містичного знання і досвіду, в якому виявляється суть біблійної віри. Так, існує з’єднання людини з Богом – це первісна мрія людини, – але воно не полягає в тому, щоб розчинитися і втопитися в безіменному океані Божества. Ця єдність творить любов, у якій дві сторони, Бог і людина, залишаючись самими собою, стають одним: «Хто ж пристає до Господа, є одним духом», – писав святий Павло (1 Кор. 6, 17).
11. Перша новизна біблійної віри полягає, як ми побачили, в Божому образі; другу – тісно пов’язану з нею, ми знаходимо в образі людини. Біблійна розповідь про створення світу говорить про самотність першої людини, Адама, якому Господь захотів дати допомогу. Жодне із творінь не могло бути допомогою для чоловіка, якої він потребував, хоч він і дав назви всім тваринам і птахам, включаючи їх у свій життєвий простір. Отож, з ребра чоловіка Бог створив жінку. Адам відтоді отримав допомогу, якої потребував: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут. 2, 23). На тлі цієї розповіді проглядаються концепції, які, наприклад, з’являються у міфі, описаному Платоном: згідно з ним спочатку людина мала сферичну форму, що забезпечувала їй самодостатність. Але, щоб покарати її за гординю, Зевс розділив її надвоє, так що одна половина постійно шукає свою другу половину і прямує до неї, щоб повернути свою цілісність [8]. У біблійній розповіді не йдеться про покарання, однак твердження, що людина була певною мірою неповною і потребувала другої частини, якої їй бракувало до цілісності, навіює думку, що лише у єдності з іншою статтю вона може стати «цілісною», і в цьому немає жодного сумніву. Біблійна розповідь завершується пророцтвом, яке стосується Адама: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24).
Тут важливими є два аспекти: ерос немовби закорінений у самій природі людини; Адам перебуває в пошуку і він «полишає свого батька і матір», щоб пристати до жінки; лише разом вони представляють повноту людства, ставши «одним тілом». Другий аспект не менш важливий: ерос вже від моменту створення скеровує людину до одруження, до зв’язку, що характеризується унікальністю і остаточністю; так і лише так реалізується глибинне призначення людини. Образові монотеїстичного Бога відповідає моногамне одруження. Одруження, засноване на унікальній і визначеній любові, стає образом ставлення Бога до свого народу, і навпаки: спосіб, у який Бог любить, стає мірилом людської любові. Цей тісний зв’язок між еросом і одруженням у Біблії практично не має паралелі поза біблійною літературою.
Ісус Христос – втілена любов Бога
12. Навіть якщо ми досі говорили здебільшого про Старий Завіт, вже стало очевидним глибоке взаємопроникнення двох Завітів як єдиного Письма християнської віри. Справжня новизна Нового Завіту полягає не в нових ідеях, а власне в постаті Христа, який цим ідеям надав тіла і крові – нечуваний реалізм. Вже у Старому Завіті біблійна новизна полягала не тільки в ідеях, помислах, а в Божих діяннях – непередбачуваних і, на перший погляд, дивних. Ці Божі діяння набувають драматизму в тому, що в особі Ісуса Христа сам Бог розшукує «загублену вівцю» – стражденне і заблукане людство. Коли Ісус у своїх притчах говорить про пастиря, який іде шукати загублену вівцю, про жінку, яка шукає драхму, про батька, який вибігає назустріч блудному синові і обіймає його, то це не просто слова, а, по суті, пояснення Його справжнього буття і діяння. У смерті на хресті Бог повертається проти самого себе, Він жертвує собою, щоб підняти людину і спасти її – такою є любов у її найрадикальнішій формі. У спогляданні на пробитий бік Христа, про який говорить Іван (пор. 19, 37), стає зрозумілим вихідний пункт цієї енцикліки: «Бог – любов» (1 Ів. 4, 8). Тут можна побачити істину. Звідси починається визначення, що таке любов. У цьому спогляданні християнин знаходить шлях свого життя і своєї любові.
13. Цьому акту жертвоприношення Ісус надав тривалу присутність через встановлення Євхаристії під час Тайної вечері. Він передбачив свою смерть і своє воскресіння, віддаючи вже в той час своїм учням себе самого у хлібі й вині, даруючи їм своє тіло і свою кров як нову манну (пор. Ів. 6, 31–33). Якщо стародавній світ тільки мріяв, що справжньою поживою людини – тим, чим вона як людина живе – є Логос, вічна мудрість, то тепер Логос справді став поживою для нас – як любов. Євхаристія включає нас у жертовний акт Ісуса: ми не лише статично приймаємо воплочене Слово, а й беремо участь у динаміці Його жертви. Образ шлюбу між Богом та Ізраїлем незбагненним для нас чином став дійсністю: те, що було перебуванням у присутності Бога, через участь у жертві Ісуса стало участю в Його тілі й крові, – стало союзом. «Містика» Таїнства, яка ґрунтується на приниженні Бога до нас, здійснюється на рівні, цілком відмінному від нашого, і підіймає нас значно вище, аніж це здатне зробити найбільше містичне піднесення людини.
14. Тепер слід звернути увагу на ще інший аспект: «містика» Таїнства має суспільний характер, бо в причасті я єднаюся з Господом, як і всі люди, які причащаються: «Тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі» (1 Кор. 10, 17). Єдність з Христом є водночас єдністю з усіма, кому Він себе дає. Я не можу тримати Христа лише для себе; я можу належати Йому лише в єдності з усіма тими, хто також став або буде Його. Причастя виводить мене за мої власні межі – до Нього і, водночас, до єдності з усіма християнами. Ми стаємо «одним тілом», повністю поєднані в одному існуванні. Любов до Бога і любов до ближнього тепер стали нероздільними: воплочений Бог притягує нас до себе. Зрозуміло, отже, що агапе стає також окресленням Євхаристії: у ній агапе Бога приходить до нас фізично, щоб продовжувати свою справу в нас і через нас. Лише на цій христологічно-таїнственій основі можна правильно зрозуміти вчення Ісуса про любов. Перехід, який Він робить – від Закону і Пророків до подвійної заповіді любові до Бога і ближнього, і виведення життя віри з цього принципу як її центру, – не просто мораль, яка може існувати автономно від віри в Христа і Його постійного уреальнення у Святих Таїнствах. Віра, культ і етос, проникаючи одне в одне, стають єдиною дійсністю, що виявляється у нашій зустрічі з агапе Бога. Тут звичне протиставлення культу і етики можна просто відкинути. Сам «культ», євхаристійне причастя, поєднує те, що мене люблять і що я люблю інших. Євхаристія, яка не перетворюється на конкретну діяльну любов, стає обмеженою. Взаємний вимір – ми невдовзі розглянемо це детальніше – «заповіді» любові стає можливим тільки тому, що вона є не лише вимогою. Любов можна «заповісти» тільки тому, що спершу вона була подарована.
15. Цей принцип слід брати до уваги і тоді, коли хочемо зрозуміти великі Ісусові притчі. Багатий чоловік благає з місця осудження (пор. Лк. 16, 19–31), щоб його брати дізналися про те, що буде тому, хто легковажно ігнорує злидаря в його потребі. Ісус приймає це благання про допомогу і робить з нього застереження, щоб повернути нас на істинний шлях. Притча про доброго самарянина (пор. Лк. 10, 25–37) роз’яснює ще два моменти. Якщо у той час поняття «ближній» стосувалася тих, хто належав до того самого народу та іноземців, які замешкали на землі Ізраїлю, тобто тісно згуртованої спільноти однієї країни чи одного народу, то тепер це обмеження скасоване. Той, хто потребує мене і кому я можу допомогти, є моїм ближнім. Поняття ближнього стало більш універсальним, залишаючись водночас конкретним. Попри поширення на все людство воно не обмежується виявом узагальненої та абстрактної любові, яка сама по собі ні до чого не зобов’язує, а вимагає моєї конкретної участі тут і зараз. Це становить одне із завдань Церкви – пояснювати знову й знову відношення між тим, що далеке, і тим, що близьке, беручи до уваги практику щоденного життя своїх членів. Врешті, доречно було б нагадати тут Ісусову притчу про Страшний суд (пор. Мт. 25, 31–46), у якій любов стає критерієм для остаточного рішення стосовно цінності чи марності людського життя. Ісус ототожнює себе з тими, хто перебуває у потребі: голодними, спраглими, чужинцями, нагими, хворими та ув’язненими. «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Любов до Бога і любов до ближнього тісно переплетені: у найменшому браті ми зустрічаємо самого Ісуса і в Ісусі ми зустрічаємо Бога.
Любов до Бога і любов до ближнього
16. Поміркувавши над суттю любові та її значенням у біблійній вірі, слід відповісти на два запитання стосовно нашої поведінки: чи справді можна любити Бога, не маючи змоги бачити Його? І наступне: чи можна наказати любити? Стосовно подвійної заповіді любові можна висунути подвійне заперечення, яке прозвучало у цих двох запитаннях. Ніхто ніколи не бачив Бога: як ми можемо Його любити? Крім того, до любові не можна зобов’язати. Адже це почуття, що може бути або може не бути, але яке не виникає за бажанням. Святе Письмо підсилює перше заперечення, коли говорить: «Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Ів. 4, 20). Однак цей текст зовсім не виключає любов до Бога як щось неможливе; навпаки, весь контекст Першого послання апостола Івана, яке ми щойно цитували, вказує на те, що така любов є чіткою вимогою. Цим підкреслено нерозривний зв’язок між любов’ю до Бога і любов’ю до ближнього. Обидві настільки переплітаються, що твердження про любов до Бога стає брехнею, якщо людина відвертається від свого ближнього, або, що більше, ненавидить його. Цей уривок із Послання апостола Івана потрібно пояснити, радше, так: любов до ближнього є шляхом до зустрічі з Богом, тоді як відсутність уваги до ближнього – сліпота щодо Бога.
17. Справді, ніхто ніколи не бачив Бога таким, яким Він є. Однак, Бог не є цілком невидимим для нас, недоступним нам. Бог першим полюбив нас, як сказано в Посланні Івана, цитованому вище (пор. 4, 10), і ця любов Бога проявилася серед нас, вона стала видимою, бо Він «свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через Нього» (1 Ів. 4, 9). Бог став видимим: в Ісусі ми можемо бачити Отця (пор. Ів. 14, 9). Справді, Бога можна бачити різним чином. В історії любові, що її нам розповідає Біблія, Він виходить нам назустріч, Він шукає спосіб «завоювати» нас – аж до Тайної вечері, до пробитого на хресті серця, до об’явлень після Воскресіння і до великих діянь, якими Він через апостолів скеровував шлях новонародженої Церкви. Так само в дальшій історії Церкви Господь ніколи не був відсутнім: Він завжди знову й знову виходить нам назустріч – через людей, в яких об’являється, через своє Слово, Святі Таїнства, особливо Євхаристію. У Літургії Церкви, у її молитві, у живій спільноті вірних ми пізнаємо любов Бога, відчуваємо Його присутність і вчимося впізнавати її в нашому щоденному житті. Він бо першим полюбив нас і продовжує першим нас любити; тому ми також можемо відповісти Йому любов’ю. Бог не вимагає від нас такого почуття, якого ми не здатні викликати в собі. Він нас любить, Він дозволяє нам побачити і відчути Його любов, в нас також може народитися любов у відповідь на «першість» Божої любові.
Під час цієї зустрічі стає зрозуміло, що любов є не лише почуттям. Почуття приходить і відходить. Почуття може бути чудесною іскрою, але воно не є повнотою любові. На початку ми говорили про процес очищення і дозрівання, через який ерос стає цілковито самим собою, стає любов’ю у повному значенні слова. Любов є зрілою, коли залучає весь потенціал людини, враховує її цілісність. Зустріч з видимими проявами Божої любові може викликати в нас почуття радості, яке народжується з усвідомлення того, що нас люблять. Така зустріч також включає нашу волю і наш розум. Пізнання живого Бога є шляхом до любові, і «так», сказане нашою волею Його волі, поєднує волю, розум і почуття в акт всеохоплювальної любові. Однак, це постійний процес: любов ніколи не закінчується, ані не стає абсолютно досконалою; вона змінюється упродовж життя, вона дозріває і саме тому залишається вірною самій собі. Idem velle atque idem nolle [9] – бажати того самого і відкидати те саме; ось те, що в давнину визнавали істинним змістом любові: коли хтось стає схожим на іншого, це зумовлює спільність бажання і думки. Історія любові між Богом і людиною полягає саме в тому, що така спільність бажання зростає у спільності думки і почуття, і таким чином наше бажання і Божа воля збігатимуться дедалі більше: воля Божа для мене вже не є чужою, не є чимось, що мені нав’язують заповіді ззовні, а вона є моєю власною волею, яка базується на досвіді, що справді Бог є ближчим мені, аніж я сам собі [10]. Ось так зростає послух Богові і Бог стає нашою радістю (пор. Пс. 72 [73], 23–28).
18. Таким чином любов до ближнього можлива у сенсі, вказаному в Біблії та об’явленому Ісусом. Вона полягає у тому, що в Бозі і з Богом я люблю також того, хто не дуже мені подобається або кого я навіть не знаю. Це можливо лише за умови близької зустрічі із Богом, – зустрічі, яка сталася завдяки подібності бажань і навіть почуттів. Тоді я вчуся дивитися на іншу особу не тільки своїми очима і сприймати її власними почуттями, а також з перспективи Ісуса Христа: Його друзі є моїми друзями. Оминаючи увагою все зовнішнє в іншій людині, я помічаю її внутрішнє очікування на знаки любові й уваги, чого я не можу дати їй лише за посередництвом організацій, створених для цього, сприймаючи це, можливо, як політичну необхідність. Я дивлюся очима Христа і можу дати іншій людині значно більше від того, що, як видається зовнішньо, їй необхідне: я можу дати їй погляд любові, якого вона потребує. Тут відбувається належна взаємодія між любов’ю до Бога і любов’ю до ближнього, про яку наполегливо говорить Перше послання Івана. Якщо у моєму житті відсутній зв’язок з Богом, я завжди бачитиму в іншій людині лише іншу людину і мені ніколи не вдасться розпізнати в ній Божого образу. Однак, якщо ж я нехтую ближнім, бажаючи бути лише «побожним» і виконати свої «релігійні обов’язки», тоді мої відносини з Богом охолоджуються: тоді ці відносини будуть «правильними», але позбавленими любові. Лише моя готовність виходити назустріч ближньому і виявляти йому свою любов роблять мене чутливим також і супроти Бога. Тільки служіння ближньому відкриває мені очі на те, що Бог робить для мене і як Він мене любить. Святі – візьмемо за приклад блаженну Терезу з Калькутти – знову і знову черпали здатність любити ближнього у зустрічі з Господом в Євхаристії, а ця зустріч набувала свого реалізму і своєї глибини власне завдяки їхньому служінню іншим. Любов до Бога і любов до ближнього нероздільні: це одна заповідь. Обидві живляться любов’ю, що походить від Бога, який перший полюбив нас. Отже, вже не йдеться про «заповіді», які приходять ззовні й закликають нас до неможливого, а навпаки, про пізнання любові, подарованої нам зсередини, – любові, яку, згідно з її природою, слід розділити з іншими. Любов зростає з любові. Любов є «божественною», тому що походить від Бога і єднає нас із Богом, і через цей процес поєднання перетворює нас усіх в «ми», яке підноситься над нашими поділами і змушує нас стати одним, аж до того, щоб, врешті-решт, Бог був «усім в усьому» (1 Кор. 15, 28).