Цю енцикліку важко вкласти у шухлядки класифікацій. Важко однозначно вирішити, чи вона догматична, чи моральна, чи є викладом соціальної доктрини. Вперше, окрім традиційних для енциклік джерел – Святого Письма, Отців та Вчителів Церкви – у папський дискурс несподівано, але надзвичайно органічно включаються Платон і Ніцше, Аристотель і Декарт, Вергілій і Данте, інші великі мислителі світу, яких Венедикт XVI невимушено цитує, часом полемізуючи, часом підкріплюючи свої аргументи, а часом просто цінуючи майстерність придуманого образу. Це робить текст глибоко закоріненим у джерела, і водночас надзвичайно модерним.

Текст енцикліки поділений на дві майже рівні частини: «Єдність любові у творінні та історії спасіння» і «Карітас-милосердя Церкви як спільноти любові». У першій частині Папа шукає відповідь на питання, чи «попри все розмаїття своїх проявів – любов є одна і єдина, чи навпаки, ми лише вживаємо одне й те саме слово для позначення цілком різних реалій?». У глибокому розриві різних аспектів цілісності любові він вбачає одну з підстав кризи сучасної цивілізації: «ерос, зведений лише до «сексу», стає товаром, простою «річчю», яку можна купити й продати; точніше, сама людина стає товаром. Це далеко не найкращий спосіб утвердження свого тіла». Проте, замість осуду чи повчання, Папа пише гімн любові: «любов між чоловіком і жінкою, у якій нерозривно пов’язані тіло й душа, і в якій людині відкривається нездоланна обітниця щастя, є немовби прототипом досконалої любові […].[…] Так, любов - «екстаз», але не в сенсі миттєвого сп’яніння, а в сенсі шляху, постійного виходу за межі зосередженості на собі до звільнення через дарування себе і, таким чином, до справжнього відкриття самого себе, навіть більше – до відкриття Бога».

«Євхаристія, яка не перетворюється у конкретну діяльну любов, стає обмеженою». Ще у першій частині Папа починає аналізувати чинну любов, яка є безпосередньою темою другої частини енцикліки. Він показує, як і чому у християнстві «поняття ближнього стало більш універсальним, залишаючись водночас конкретним. Будь-хто, хто потребує мене і кому я можу допомогти, є моїм ближнім. Попри поширення на все людство, воно не обмежується виявом узагальненої та абстрактної любові, яка сама по собі ні до чого не зобов’язує, але вимагає моєї конкретної участі тут і зараз. Вияв милосердя є для Церкви не просто одним із видів благодійності, яку можна доручити комусь іншому: «діла милосердя супроти вдів і сиріт, в’язнів, хворих і нужденних становлять її суть». Саме тому, ті, хто бере участь у благодійній діяльності Церкви, повинні мати не тільки професійну підготовку, а передусім «підготовку серця», щоб «оминаючи увагою все зовнішнє в іншій людині, помічати її внутрішнє очікування на вияви любові, уваги, які я не можу дати їй лише за посередництвом організацій, створених для цього […]. Я дивлюся очима Христа і можу дати іншій людині значно більше від того, що, як видається зовнішньо, їй необхідне: я можу дати їй погляд любові, якого вона потребує» (18).

Разом обидві частини енцикліки розкривають суть Церкви, яка виявляється у потрійному завданні: «Проповідування Божого Слова (kerygma-martyria), служіння Таїнств (leiturgia), діла милосердя (diakonia)».

Аналіз старозавітньої традиції, цитування Юстина Мученика та Ігнатія Антіохійського, підкреслення важливості діяльної любові та звернення до Христових ран – у тексті енцикліки юдеї, «східні» та «західні» християни, містики та агностики зможуть знайти багато близького. Цей текст відкритий для кожного, бо «Бог не вимагає від нас такого почуття, яке ми не здатні викликати в собі. Він нас любить, Він дозволяє нам побачити і відчути Його любов, і – у відповідь на «першість» Божої любові – в нас також може народитися любов».

 

Джерело : http://lib.ugcc.org.ua/