Про дитинство у Львові, окупаційне і тривожне

— Блаженнійший, ви народились у Львові, у 1933 році. В 1944–му ваші батьки емігрували за кордон. Вони тікали, слід думати, від радянської влади? Розкажіть трохи про те, як це сталося, і про вашу родину також...

— Мій батько працював у Земельному банку — був тоді у Львові такий банк. Була в мене сестричка старша, яка вже померла... В 1944 році ми виїхали зі Львова, щоб не потрапити у вир військових дій. Ми вже пережили це один раз у 1939–му, коли німці йшли на схід, ще раз — не хотіли... Хотіли лише пересидіти за містом, а там — як перейде фронт — повернутись до Львова. Але нас захопили німці, і так ми опинились аж у Австрії, у таборі, звідки вони розсилали людей на роботу. З табору нам вдалося втекти, але ми залишились в Австрії. Мій батько знав мову — вивчив її, ще як був студентом... Там нас і застав кінець війни. А після неї до Совєтського Союзу вирішили не повертатися — поїхали до Америки.

— Львів початку 30–х років — яким він був? Де ви в ньому жили? До якої школи ходили?

— Я ходив до школи на вулиці, що нині називається Драгоманова. А жили ми на вулиці Тернавського. Я рік про­вчився у народній школі, а тоді прийшла совєтська влада, і всіх нас цофнули на один рік назад. Сказали, що нам викладали буржуазну науку. Тож я пішов не у другий клас, а в «нульовий». І свою науку — дослівно — почав з нуля.

— А як у Львові зустріли початок Другої світової війни?

— Ми були вдома, тільки батько був на праці, а я, мати, бабуня і сестра — всі ми почули, як на вулиці почало щось вибухати, хтось крикнув: «Війна!», і мати загнала нас до підвалу. Там ми сиділи, чекали, що буде далі... На сусідній будинок упала бомба, але не підірвалась... А тоді прийшли совєтські війська... У 41–му — знову війна, але я вже не пригадую, як я про неї довідався. Пам’ятаю, що було набагато більше руху, страху. Хоча прийшли німці, і всі трохи тішилися, що совєтська окупація минула...

— Усе було настільки погано?

— Я пам’ятаю, як усі пішли у місто, і мої батьки теж, а якраз німці відкрили совєтські тюрми, і всі побачили, що там робилося, як страшно людей катували... Батьки почали про те оповідати, але потім зупинилися — щоб діти не чули.

Про емігрантську юність

— Ви дитиною потрапили в еміграцію. Як скоро ви адаптувалися до нових умов? Чим ваша родина заробляла собі на життя?

— Батько працював на заводі. Город ми мали...

— В якому ж місті це було?

— На селі. Зараз, щоб жити у тих околицях, треба платити великі гроші, а тоді нам фермер виділив клапоть землі... Це біля підніжжя Альп було... Ми жили над стріхою, на піддашші. Взимку там було нижче нуля. З вікна вид був — такий прекрасний! А їсти нічого. Трохи–трохи з городу збирали, батько дещо заробляв... Сусіди–австріяки, слава Богу, люди добрі були — якусь їжу давали. Після війни стало, звичайно, легше.

— Але в Австрії ваша родина не затрималась...

— У 1949–му виїхали до Сполучених Штатів. Там життя якось впорядкувалося — працювали, заробляли. Я ходив до школи. Але все то є чужина, на якій ви — «друга кляса»... Пам’ятаю, як повертався в Україну перший раз — з Італії їхав потягом, у 1990 році... Прокинувся вночі, дивлюся у вікно — Славське (місто на кордоні Закарпатської і Львівської областей. — Авт.). Там якраз нас німці саджали у товарні вагони і везли в табори. Сльози мені стали в очах... Рідна земля моя... Потім вийшов у Львові — чую українську мову, читаю написи українською...

— Ви не мали образи на батьків за те, що вони вирвали вас з рідного ґрунту?

— Ні, радше навпаки. Були вдячні за те, що нас забрали з того совєтського раю. Хоч і дітьми були, хоч і недовго жили у Львові після поляків, а все одно пізнали, що то за «рай»... Пам’ятаю, як не спали вночі, дослухались, як під’їжджали авта, і рвалися до вікон — по кого то вже приїхали? Пам’ятаю і як батько раз прийшов додому — білий як стіна. Я таким його ніколи не бачив і досі не знаю, що в той день сталося. Набагато пізніше мені мати казала, що батька в той день забирали до НКВС...

Про мрію всього життя

— Ви пам’ятаєте себе у 17—20 років? Які у вас тоді були мрії? Від чого в житті довелось відмовлятися?

— Я хотів бути священиком...

— Як, просто з юності?

— Ще малим хлопцем... Але так життя повело нас, що не було як... Одначе, коли ми були в Австрії, я довідався адресу однієї семінарії в Америці, і написав туди листа. На превеликий мій подив, прийшла мені відповідь від настоятеля цієї семінарії: «Сину, коли приїдеш до Америки — зголосися. Побачимо...». Так і сталося. Приїхав, зголосився і вже за три тижні по приїздові я вступив до семінарії. Спочатку — до малої підготовчої, а відтак — до великої...

— Як же ви зважилися отак відразу, одним махом, відрізати величезний шмат життя? Я завжди думала, що в наш час таке можливе внаслідок якоїсь колосальної драми...

— Знаєте, мені ніколи не здавалося, що я щось втрачаю. Я мав перед собою ідеал. І не мав ані жалю за чимось, ані відчуття, що я від чогось відмовляюсь. Отаке моє життя... Може, це смішне порівняння, але дивіться... Я не вмію куховарити. І не кажу собі, що якби вмів, то зготував би собі щось таке чи таке... Просто їм те, що мені дається — призвичаївся... Все, що приходило до мене протягом життя, я приймав як само собою зрозуміле.

— Вас висвятили на священика у 1958–му. Тобто вам було тоді 25 років — ще зовсім молодий чоловік... Даруйте за неделікатність, але невже ви не мали кохання до жодної жінки, яка могла б утримати вас у світському житті?

— Великого кохання не було. Бо тоді я б одружився. Деякі дівчата подобалися, але щоб аж так закохатися... В ті часи передумова для священиків була — не одружуватися. Але я якоїсь такої страшної охоти до цього і не мав.

— Отже, ви стали священиком. А у 1972 році переїхали з Америки до Рима, до монастиря Студійського уставу. З чим це було пов’язане?

— Хотів проходити й далі богословські студії, але в Америці такої нагоди не мав. Там я закінчив філософію, а щодо богослов’я — попросив благословення свого владики і поїхав до Риму. Там мені дуже сподобався той монастир — і громада монаша, і все... Так я вступив до монастиря.

Про повернення в Україну

— Чи повернулись би ви в Україну, якби не незалежність?

— Ні. Я чомусь дуже боявся совєтської влади, мав велику внутрішню відразу — ще з 1939 року... Як турист я приїжджав ще за Совєтського Союзу, але щоб залишитись... Напевно, ні.

— Незважаючи на ностальгію, на зміни, які почалися наприкінці 80–х?

— Ні. Мені Горбачов не виглядав як великі зміни.

— Тоді, напевне, 24 серпня 1991 року стало для вас великим святом?

— Як вам сказати... От референдум 1991 року справив на мене значно сильніше враження — тоді була дуже велика радість.

— З Україною у вас пов’язана головна, вочевидь, подія вашого життя. Скажіть, як сприйняли ви рішення Синоду єпископів про призначення вас главою УГКЦ? Ви мріяли про такий поворот?

— Абсолютно ні. Коли стало ясно — за результатами виборів — до чого йдеться, я сказав: «Як треба, то треба. Нема на те ради...». Я навіть до монастиря свого часу пішов (хоч це і не першорядна причина), щоб мене не вибрали єпископом. Хотів сховатися... Але той вибір мене не минув. Сказати, що я особливо радів — не сказав би.

— Мабуть, ніколи ні про що не шкодувати і не жаліти — одна з формул щастя... Ви щаслива людина?

— Знаєте, у мене були дуже прикрі моменти. Були хвороби, були операції, були неприємні справи, які слід було залагоджувати. Була смерть моїх близьких... Але я то все приймав, оскільки воно приходило. Так, я можу сказати, що був щасливим. Бо не мав великих претензій чи амбіцій. Ніколи не казав, що якщо те–то й те–то не станеться, я не буду щасливим. Ні, такого не було.

— Чого ви хочете на сьогоднішній день? Чого самі собі бажаєте?

— Що буде — те буде. Хотів би завершити ті проекти, які я почав. Або довести їх до такого стану, щоб я міг гідно передати їх своїм наступникам. Кудись ще їхати і щось нове бачити? Я нічого не бачу, так що ця річ відпадає. Мене вже питали, чи планую я писати книгу? Багато з того, що я міг би написати, було б прикрим. Але якщо Бог дасть сили і охоти, я почну писати про те, що Бог мені дав і що я з тим зробив. Та краще, аби в мене були сили ще працювати — не в уряді (Гузар має на увазі керівництво УГКЦ. — Авт.), бо тут вже іншим час звільнити місце, а не тримати уряд цупко до кінця. Я хотів би продовжувати душпастирську діяльність — допомагати людям, тим, хто цієї допомоги потребує. А поза тим — як Бог дасть...

P. S.