07.34
Українці Португалії
Понеділок  20/11/17 РеєстраціяВхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
 
Меню
 
Розділи новин
Україна - НАТО [16]
УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ – СВІТ ВИЗНАЄ! [44]
Спортивна сторінка [2]
Політика [19]
Національна ідея [12]
Наука, освіта [1]
Культура [2]
Суспільство [38]
Історія [5]
Економіка [0]
Різне [4]
Релігія [5]
 
Календар новин
«  Лютий 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
2526272829
 
Форма входу
 
Пошук
 
Партнери
    znimky.net tamada.lviv.ua Українська Правда Ансамбль Джерельце Українці Угорщини TopUA: Український хостинг Пластовий Портал - твоя віртуальна домівка Майдан Українські традиції Спілкуйся Українською Арт-Вертеп

     

         
        Статистика

        В онлайн всього: 1
        Гостей: 1
        Користувачів: 0
         
        На початок » 2008 » Лютий » 18 » Як творилася легенда про Nachtigall

        УВАГА!!!

        Сайт переїхав на новий сервер за адресою: http://www.spilka.pt/
        Цей проект оновлюватися не буде і залишається в архіві

        Як творилася легенда про Nachtigall
        09.00
        Автор: Володимир В’ЯТРОВИЧ (кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті)

        Рій вояків «Нахтігалю», літо 1941 р.

        Згідно з каноном радянської пропаганди антисемітизм був одним із базових елементів ідеології та практики Організації українських націоналістів. Таким чином намагалися не лише сформувати шовіністичний образ ОУН, а й максимально наблизити його до уявлення про нацистів, обґрунтувати безглузде формулювання «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». Відповідно, членів ОУН називали мало не основними винуватцями «остаточного розв’язання єврейського питання». Радянські пропагандисти зумисне не помічали тих положень ідеології та програми ОУН, в яких ішлося про рівність прав усіх національних меншин; оминали своєю увагою тих євреїв, котрі в лавах Української повстанської армії боролися за незалежну Україну. На жаль, так роблять багато й сучасних публіцистів та істориків, які і досі розглядають українську історію крізь окуляри «агітпропу». Одним з найпоширеніших звинувачень проти українських націоналістів є твердження про їхню участь в антиєврейських погромах у Львові на початку липня 1941 року. Отож спробуємо розібратися із цим, спираючись на документальні джерела.

        Нищення єврейського населення на окупованих територіях було реалізацією нацистських ідеологічних засад: спеціальні «айнзацгрупи» виловлювали і вбивали євреїв; створювалися табори смерті, постійно «вдосконалювалися» засоби масового вбивства. На момент вступу на українські землі в 1941 році німецькі «айнзацгрупи» вже мали досвід у реалізації таких заходів. Тож коли 1 липня вони ввійшли до Львова, то, реалізуючи свої жахливі завдання, діяли впевнено: заарештували кілька тисяч євреїв та представників польської інтелігенції. Більшість із них майже відразу розстріляли, інших запроторили до щойно створеного гетто, мешканців якого винищили дещо пізніше. У подальшому жертвами «айнзацгруп» стали десятки тисяч євреїв.

        Одним із методів реалізації завдань «айнзацгруп» було провокування місцевого населення до погромів. Так вони діяли в Польщі, Прибалтиці, Західній Україні. У Львові як привід для такої провокації використано масові вбивства українських політв’язнів, вчинені НКВД перед відступом радянської влади з міста. Убитих оголосили жертвами «жидо-більшовизму», а населення закликали помститися тим євреям, що залишилися у Львові. У результаті в місті почався спровокований нацистами погром, у якому брали участь місцеві українські та польські люмпени.

        Тривалий час побутували різноманітні спекуляції щодо участі ОУН та вояків «Нахтіґалю» в його організації та проведенні. Виявлені нещодавно в Галузевому державному архіві Служби безпеки України матеріали не тільки чітко відбивають ситуацію влітку 1941 року, а й чудово показують, як творилася легенда про участь українського батальйону «Нахтіґаль» у єврейських погромах.

        Серед цих матеріалів знайдено документ «З книги фактів», що є по суті хронікою діяльності ОУН протягом березня—вересня 1941 року. «Представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа, — читаємо тут про початок липня 1941, — звернулися різними дорогами до українських кругів, щоб українці урядили триденний погром жидів. «Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів, помордованих большевиками, — говорили вони, — краще зробити велику відплатну акцію на жидах». Німецькі ані поліційні, ані військові власті не будуть в цьому перешкоджати. Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст до вмішування і «роблення порядку, і найважніше, щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблєм боротьби за державну самостійність на слизьку дорогу анархії злочинів та грабіжництва». Цікаво, що цей документ як конфіскат містився в агентурній справі на членів проводу ОУН під кодовою назвою «Берлога». А це означає, що він потрапив до рук НКВД у ході ліквідації котрогось із керівників підпілля, і, найголовніше, що керівники цієї структури чітко знали про непричетність ОУН чи «Нахтіґалю» до погромів.

        Зрештою, про це знали не тільки в НКВД. Слідство про перебіг масових убивств євреїв та поляків у Львові в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянські органи створили Надзвичайну державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців. В українських архівах, а саме Центральному дер­жавному архіві вищих органів влади України та Центральному державному архіві громадських об’єднань, а також у Державному архіві Львівської області є великі масиви документів цієї комісії. Серед її матеріалів — доповідні, протоколи та записи свідчень очевидців подій. У жодному документі немає згадки про участь вояків «Нахтіґалю» в антиєврейських акціях чи ліквідації польських професорів.

        Підсумком роботи комісії стало спеціальне видання «Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників», опубліковане в Києві у 1945 році. Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названі: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауптштурмфюрер Гебауер, гаупштурмфюрер СС Варцок, обер-штурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, обер-лейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, обер-штурм­фюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, обер-лейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтер-штурмбанфюрер Гайніш, гауптштурмбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник «бригади смерті» Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обер-вахтмейстери СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, обер-фельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та інші.

        Результати діяльності цієї комісії були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Зокрема головний обвинувач з радянської сторони генеральний прокурор Роман Руденко, виступаючи на процесі, заявив: «Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтелігенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли». У цьому ж виступі є й такі слова: «Вбивства радянських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затверд­женими планами німецькими військовими з’єднаннями, поліцією та СС».

        Факти, встановлені комісією, побутували як незаперечні в історіографії, зокрема й радянській, до прес-конференції східнонімецького професора Альберта Нордена 24 жовтня 1959 року. Професор зробив сенсаційне «відкриття»: масові вбивства у Львові організували й здійснили… українці, вояки спеціального батальйону «Нахтіґаль». Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не стільки українці, як його колега професор Теодор Оберлендер, котрий у 1941 році був німецьким зв’язковим офіцером в українському батальйоні.

        Почалася активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність «Нахтіґалю» та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові. Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Усі докази зібрали надзвичайно швидко — протягом листопада 1959 року. Проте набралося їх лише дев’ятнадцять. При перегляді обвинувальних матеріалів впадає в око одна деталь — свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де «Нахтіґаль» з Оберлендером мали чинити свої «злочини». З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними жителями Львова, інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо. Можливо побоювалися, що свідки-львів’яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв і поляків, а й десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених у тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.

        Допомогу в пошуку потрібних матеріалів і свідків надав всесильний тоді КҐБ. Як це робилося — можемо дізнатися із таємних документів, знайдених в ГДА СБУ.

        Отож операція із компрометації Оберлендера почалася 2 жовтня 1959 року, коли Друге управління КҐБ УССР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого управління КҐБ СССР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтіґаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 року. Як зазначено в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендера, тодішнього міністра у справах переміщених осіб західнонімецького уряду, обвинувачували в злочинах «наші німецькі друзі» (очевидно, йдеться про східнонімецьку розвідку «штазі»).

        Власне з того часу починається інтенсивний пошук «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області, де мали б пам’ятати про «злочини» «Нахтіґалю». Перша отримана КҐБ інформація була не особливо втішною для цієї структури. У довідці з Хмельницької області від 16 жовтня 1959 року читаємо: «Встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їх сімей не встановлено».

        Незабаром надійшла інформація із Тернопільського КҐБ, в якій ідеться про те, що створена ще в 1945 році Надзвичайна державна комісія виявила низку фактів про звірства німців на території області. Зокрема детально розповідається про табір для військовополонених та скоєні в ньому злочини: «Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів у Тернопільському таборі радянських військовополонених не знайдено, — читаємо в документі, — в актах Надзвичайної дер­жавної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон «Нахтіґаль» і, зокрема, Оберлендер не згадуються».

        Очевидно, такі відповіді не могли задовольнити керівництво КҐБ, яке просить повторно провести пошук потрібної інформації. Проте цього разу чітко вказується, як має відбуватися цей пошук. Отож цитата з іще одного секретного документа — інструкції з Москви від заступника начальника Другого управління КҐБ СССР Щербака: «Встановлених свідків злочинів «Нахтіґалю» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтіґалю». Отже, для доказу злочину слід було використовувати пропагандистські матеріали, написані на замовлення обвинувачів. Сюжет знайомий багатьом, хто читав про репресії 1937 року.

        Зрозуміло, що після таких вказівок «очевидці» врешті почали давати потрібні свідчення. Згодом у рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі «Криваві злочини Оберлендера», яка вийшла у світ чималим накладом і багатьма мовами.

        Не всі «свідки» виявилися свідомими радянськими громадянами і часом навіть наважувалися просити за свої «послуги» відповідних преференцій з боку КҐБ. Так, в одній із довідок КҐБ за 19 жовтня 1959 року зазначено, що професор Сокольницький, який готовий виступити свідком на прес-конференції в Берліні, «просить дозволу на відвідання деяких навчальних закладів та підприємств електротехнічної промисловості в Берліні, а згодом відвідати сина та доньку в Польщі». Проте головне було зроблено — «очевидців» злочинів «Нахтіґалю» знайшли, і вони дали «правильні» свідчення.

        Тому вже незабаром, у травні 1960 року, голові КҐБ УССР тов. Нікітченку упевнено звітували: «Відповідно до ваших вказівок Управлінням КДБ при РМ УРСР по Львівській області за період з жовтня 1959 до квітня 1960 проведено заходи по документації і збору доказів про злочини в місті Львові на території області, здійсненні Оберлендером і батальйоном «Нахтіґаль». З метою компрометації Оберлендера і українських націоналістів, зібрані УКДБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях у Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали з даної справи на прес-конференції в Москві і на суді в Берліні».

        Як свідчать документи, за чудово пророблену роботу «шукачів правди» з КҐБ відзначено нагрудними знаками «Почесний співробітник органів держбезпеки», цінними подарунками та наказом КҐБ УССР.

        Зібрані таким чином свідчення було швиденько передано до Верховного суду Німецької Демократичної Республіки, який 29 квітня 1960 року заочно визнав Оберлендера винним і засудив до довічного ув’язнення. Наступним етапом мав бути процес у ФРН. Збиранням доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму. 6 квітня 1960 року зібрані нею матеріали було передано до штабу асоціації в місті Людвігсбурзі. У них ішлося про те, що батальйон «Нахтіґаль» нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполі, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

        Західнонімецький суд провів власне детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися «Нахтіґалю». Слідчі встановили, що «більшість членів «Нахтіґалю», хоча й знали про жахливі вбивства, здійснені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родин деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни». На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка вислухала 232 свідки й визнала, що закиди проти формування «Нахтіґалю» та офіцера Оберлендера цілковито позбавлені підстав, хоча німецькі слідчі не виключали, що «члени українського батальйону «Нахтіґаль», прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону».

        26 вересня 1960 року Земельний суд Бонна закрив справу, визнавши недостатніми надані докази. З огляду на викладене вище, підсудних звільнили від покарання, призначеного Верховним судом НДР. Урешті, після об’єднання Німеччини у 1990 році, Теодор Оберлендер оскаржив рішення суду НДР у Земельному суді Берліна, який 24 вересня 1993 року визнав рішення ВС НДР нелегітимним. Отже, судові органи Німеччини двічі визнали недійсними звинувачення проти вояків батальйону «Нахтіґаль».

        А тепер спробуємо дати відповідь на головне питання — про мотиви цієї масштабної кампанії. По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра, інспірована КҐБ проти західнонімецького уряду на чолі з канцлером Конрадом Аденауером. Він у 1953 році призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини та СССР. Серед цих людей панували виразні антикомуністичні настрої. Із часом Оберлендер, спираючись на них, вирішив створити потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, чим привернув до себе увагу «штазі», а відтак і КҐБ. Частково завдання з компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера доблесним чекістам таки вдалося реалізувати. Попри виправдання в суді, Оберлендер мусив піти у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

        Іншим завданням кампанії проти «Нахтіґалю» було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КҐБ. Адже трохи більше ніж за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КҐБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру. Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру вбив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини 1941 року. Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину й докладно розповів про деталі вбивства, здійсненого за наказом КҐБ.

        Отже, звинувачення проти «Нахтіґалю» є чудовим зразком переписування історії, спотворення історичних фактів для їх використання в політичній грі. Судячи зі шквалу публікацій та повідомлень ЗМІ на цю тему, що з’явилися наприкінці минулого і на початку цього року, почата 49 років тому гра для декого не закінчилася й досі. Сподіваємося, виявлені та використані в цій публікації документи поставлять у ній крапку.

        ДОВІДКА:

        Про створення та функціонування батальйону «Нахтіґаль»

        Створення «Нахтігалю» було результатом реалізації політики ОУН(б), спрямованої на підготовку власних військових кадрів. Домовленості про формування українського легіону в німецькій армії було досягнуто на переговорах із військовою розвідкою — абвером у лютому 1941 року. Мобілізацією до легіону займалися керівники ОУН, які сформували його з членів своєї організації, що мешкали на той час в окупованій німцями Польщі. Мобілізованих оунівців розділили на дві частини, які в українських документах фігурують як дружини українських націоналістів (групи «Північ» та «Південь»), у документах абверу вони отримали кодові назви «Спеціальний відділ «Нахтіґаль» та «Організація Роланд».

        «Нахтігаль» вишколювався в підготовчих таборах абверу на території генерального губернаторства. Завершальна підготовка проходила у військовому таборі в Нойгаммері разом із першим батальйоном спецполку абверу «Бранденбург 800». Батальйон «Роланд» формувався у Відні, а вишкіл відбувався у навчальному таборі «Зауберсдорф».

        Від ОУН(б) командиром куреня «Нахтігаль» призначено сотника Романа Шухевича. На початку літа 1941 р. «Нахтігаль» налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили типові німецькі польові уніформи. Національна ж символіка з’явилася лише після входження до Львова.

        З початком німецько-радянської війни курінь розпочав рух на схід. Близько півночі 29 червня 1941 року, діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові страти радянськими спецслужбами в’язнів у львівських тюрмах та про відступ Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно ухвалив рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941 року, не чекаючи на підхід основних сил німецької армії.

        У Львів курінь «Нахтігаль» увійшов зранку 30 червня о 4 год. 30 хв. Бійці українського батальйону зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Біля Собору Святого Юра їх благословив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Солдати українського батальйону передали до штабу інформацію про виявлення закатованих в’язнів у тюрмі на вулиці Лонцького. Серед убитих знайшли брата Р.Шухевича Юрія. Протягом 30 червня 1941 р. бійці «Нахтігалю» займалися пошуками у в’язницях закатованих родичів і знайомих, брали участь у підготовці проголошення Акта відновлення Української держави. За сприяння бійців українського куреня, які несли охорону львівського радіо, текст Акта було двічі зачитано в ефірі.

        Занепокоєне активною політичною діяльністю, що суперечила офіційній політиці нацистів, німецьке командування 1 липня 1941 р. віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова та передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції. Прагнучи розосередити українську частину, щоб позбавити військової опори щойно створений український уряд, німці надали «Нахтігалю» тижневу відпустку, після чого невдовзі вермахт наказав «Нахтігалю» покинути місто. 7 липня 1941 р. перша сотня «Нахтігалю» вирушила через Золочів у напрямку Тернополя, а 8—9 липня місто покинули й інші дві сотні.

        Після прибуття до Тернополя, 13 липня 1941 р. «Нахтігаль» переправився через р. Збруч і розпочав рух на схід як передове забезпечення 1-ї Гірської дивізії — через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражне в напрямку на Проскурів.

        14 липня 1941 р. «Нахтігаль» брав участь у штурмі радянських укріплень на старому польсько-радянському кордоні і поряд з іншими частинами вермахту увійшов до Проскурова, де перейшов під командування Альпійської охоронної дивізії. 16 липня 1941 р. «Нахтігаль» через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів вирушив на Вінницю. 17 липня 1941 р. брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім — за Вінницю. Після передислокації до м. Юзвин (Некрасове) бійці дізналися, що 17 липня 1941 р. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального губернаторства, а також про арешти лідерів ОУН(б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності. Р.Шухевич як український командир батальйону надіслав верховному командуванню вермахту протест: «внаслідок арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії». Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941 року передислокувати відділ до Жмеринки. Курінь роззброїли і під охороною німецької жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійців було відправлено до міста Нойгаммера, куди вони прибули 27 серпня 1941 року.

        Наприкінці вересня 1941 р. легіонерам було повернуто зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 р. українські старшини батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» ухвалили звернення до німецького командування та керівників Рейху «Меморандум українського Легіону». У документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити заарештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби, надати можливість кожному бійцеві підписати індивідуальний контракт строком на один рік. Відповіддю стало переформування в частину охоронної поліції і підписання індивідуальних контрактів на рік служби.

        21 жовтня 1941 року обидва курені об’єдналися в одну частину з 650 українських солдатів і старшин і до 19 березня 1942 року перебували у Франкфурті-на-Одері. Весною німецьке командування перекинуло український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Гелена Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину «Курінь імені Євгена Коновальця». У Білорусії 201-й український батальйон не був сконцентрований в одному місці, охороняючи мости на річках Березині та Двіні. Відділам у містечках було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Наприкінці листопада 1942 року офіцери-українці вирішили максимально обмежити активну участь батальйону в німецьких військових акціях, щоб уникнути подальших втрат.

        1 грудня 1942 року бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт з німцями, через що багато з них, особливо старшин, було заарештовано. Іншим, серед них і Романові Шухевичу, вдалося втекти з під варти. Згодом чимало вояків батальйону влилося в Українську повстанську армію, де як добре вишколені солдати обіймали командні посади. У лавах цієї армії, захищаючи українське населення, вони завзято боролися зі своїми колишніми союзниками — німцями.
          
          
        Переглядів: 390 | Добавив: ukremigrantpt | Рейтинг: 0.0/0 |
        Всього коментарів: 0
        Добавляти коментарі дозволяється тільки для зареєстрованих учасників.
        [ Реєстрація | Вхід ]

        Використання матеріалів дозволяється за умови посилання на "Українці Португалії"
        Copyright © "Українці Португалії". м. Лісабон 2007р.
        Спілка Українців в Португалії