Не будучи суб'єктами виборчих перегонів і не представляючи інтересів жодної з політичних партій чи блоків, вважаємо за необхідне оприлюднити це звернення з єдиною метою – привернути увагу громадян, політиків та державної влади до однієї з найголовніших проблем українського суспільства – проблеми, зволікання з вирішенням якої загрожує, на нашу думку, повномасштабною катастрофою для держави та суспільства.

Неважко помітити, що ідея сучасної національної європейської держави, котра чітко окреслилась у процесі "помаранчевих подій", в реальному житті перетворюється в зовсім іншу ідею – побудови наднаціонального державного утворення, де від України залишається тільки назва. У процесі очевидного продовження мовної та культурної асиміляції українців усе ясніше вимальовуються контури нової України-Малоросії – постколоніальної території без власної національної ідентичности. Серед вагомих гравців українського політикуму є немало тих, хто дивиться на це крізь пальці. Не менше й таких, кого не задовольняє темп цього процесу – численні прихильники російського цивілізаційного вибору за активної підтримки Російської держави готові легітимізувати процес остаточного зросійщення України за вже випробуваним білоруським сценарієм – через запровадження державности російської мови.

Що ж очікує українців та й усіх громадян держави, коли потяг з назвою "Україна" таки прибуде до своєї кінцевої станції під назвою "Малоросія"? По-перше, влада, політики й суспільство мають чітко усвідомити, що в цьому випадку йдеться про остаточну ліквідацію українського народу як історичної субстанції. Відбудеться повний тріумф колонізаторів над колонізованими, отримає своє історичне виправдання кривавий геноцид імперії (російської та радянської) щодо українців.

По-друге, остаточна малоросизація країни цілковито позбавить шансів на нормальне життя всіх без винятку мешканців України. Адже неукраїнська Малоросія – це всього лиш уламок Російської імперії з усіма історичними та суспільними вадами останньої: протиставлення себе зовнішньому світу, заперечення ліберальних цінностей європейської цивілізації, нехтування правами особи, страх людини перед необхідністю самостійно вирішувати свою долю, переважання ірраціональних імперських амбіцій над раціональною необхідністю внутрішнього розвитку, "віра в доброго царя", а отже, відсутність потреби мати реальні громадянські права.

Перетворення України в Малоросію (частину т. зв. "русского мира") не тільки не зробить з неї "более европейской России", як уявляється декому з місцевих лібералів крайньої російської орієнтації, а фактично поставить мешканців цієї території в гірші умови, ніж ті, що будуть у самій Росії – адже тоді Україна-Малоросія, в умовах відсутности власної ідентичности, стане надійним інструментом метрополії в досягненні своїх геополітичних цілей, слухняним васалом, що обслуговуватиме економічні та політичні інтереси свого сеньйора, а сеньйор разом з тим не нестиме жодної відповідальности перед громадянами цієї нещасної країни. У потрібний для метрополії момент Малоросія позбудеться свого формально окремого статусу і стане частиною Росії.

Якщо політики, влада й громадяни хочуть жити у самодостатній, багатій, справедливій країні, вони повинні усвідомити, що всі головні хвороби нашого суспільства, ганебні прояви нецивілізованости, бідність, корупція є наслідком тривалого колоніального становища України під владою імперії з принципово іншими базовими цінностями, а постійне зрадництво політиками та чиновниками державних інтересів заради особистої вигоди пов'язане з глибокою денаціоналізацією їхньої свідомости.

Відповідно до своїх традицій Російська (в т. ч. Радянська) імперія грубо викорінювала ідентичність і культурну окремішність завойованих народів. За радянських часів на окремих історичних етапах ця тенденція набула виразних ознак геноциду. Найбільш трагічними для українського народу стали 1920–1940-і рр., коли після окупації УНР більшовицькою Росією Україна була розчавлена голодоморами, колективізацією та практично цілковитим знищенням національної еліти. Було насильно розірвано зв'язок поколінь, що призвело до втрати новим поколінням українців своєї історичної пам'яти. Метрополія докладала всіх необхідних зусиль для того, щоб українці втратили свою ідентичність, поміняли європейську ліберальну ментальність на тоталітарну (що була й залишається домінуючою в Росії), ставши слухняним та безвідмовним ресурсом імперії.

На жаль, здобуття державою незалежности у 1991 р. не супроводжувалося переглядом тяжкої колоніальної спадщини українців, а колоніальну свідомість перенесено в нове державне утворення під назвою Україна. Скажемо лише про найголовніші прорахунки української влади за час незалежности, внаслідок яких під загрозою опинилося саме існування української нації, а отже, й перспектива побудови європейської України на зразок Польщі, Угорщини, Литви чи Естонії.

По-перше, визначальною помилкою стало те, що держава не створила умов для відновлення позицій української мови – не тільки головного елементу національно-культурної ідентифікації народу, а й невід'ємного чинника консолідації суспільства. Як наслідок, українці в Україні продовжують зазнавати жорсткої дискримінації за мовною ознакою, постійно звужується реальна сфера функціонування української мови. Вимоги ст. 10 Конституції про те, що "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України", повністю ігноруються. Загальновідомо, що в київських кіосках та на розкладках україномовні видання становлять мізерний відсоток, а україномовні версії двомовних газет завжди в дефіциті. У містах Сходу й Півдня України права україномовних громадян на друковану продукцію своєю мовою ігноруються повністю. Десятки мільйонів україномовних громадян не мають жодної можливости на всій території України переглянути у кінотеатрі фільм, дубльований чи озвучений українською. Міжнародними медіа-групами видаються десятки глянцевих журналів в Україні виключно мовою сусідньої держави. Українець в Україні позбавлений елементарного права купувати імпортну відеопродукцію, озвучену рідною мовою. У більшості шкіл з формально українською мовою викладання вчителі після завершення уроку в спілкуванні з учнями та між собою автоматично переходять на російську, прищеплюючи учням ставлення до рідної мови як до непотребу, такої собі мертвої латини. Упослідженість та безперспективність української мови в Україні є чимось само собою зрозумілим для всього українського істеблішменту – адже не секрет, що представники вищих органів влади та інші високопоставлені чиновники за незначними винятками культивують у своїх сім'ях мову колишньої метрополії, і їхні діти, на відміну від батьків, уже не вважають за потрібне зображати україномовність хоча б перед телекамерами. У цих умовах зросійщення українців, особливо молоді, відбувається посиленими темпами. Як і в часи Російської імперії та СРСР, молоде покоління українців, проходячи через короткий проміжний етап двомовности, зупиняється, зрештою, на варіанті російської одномовности і, таким чином потрапляючи під виключний вплив агресивної інформаційної машини сусідньої держави, втрачає можливість усвідомлення себе повноцінною частиною української нації.

Отже, орієнтація все більшої частини суспільства на російську одномовність стає реальною загрозою національній безпеці країни та її цілісності, що так яскраво підтверджено досвідом минулих президентських виборів.

По-друге, держава не сприяла відновленню справжньої історії українського народу. Українці й до сьогодні не мають об'єктивно написаної цілісної вітчизняної історії, вільної від нашарувань російських та радянських міфів і стереотипів. Все ще дискутується питання про те, "зрадник" гетьман Мазепа чи ні, чи варто надавати статус ветеранів війни колишнім воякам УПА, які під синьо-жовтим прапором, що тепер став державним, боролися за незалежність України проти двох найкривавіших режимів XX ст. тощо. Зате криваві злочинці ЧК-ГПУ-НКВС, які здійснювали геноцид українців, прославляються у назвах вулиць та площ українських міст.

Адже очевидно, що саме об'єктивна історія українського народу – історія з усіх поглядів європейська – мала б стати важливим чинником самоідентифікації українців та консолідації всього суспільства на шляху до втілення справжніх, а не декларативних європейських цінностей демократії, прав людини та побудови реального, а не "маніпулятивного" громадянського суспільства.

По-третє, держава майже добровільно віддала свій інформаційний простір під повний контроль колишньої метрополії, котра об'єктивно не зацікавлена ні у формуванні української нації, ні в існуванні України як держави, навіть у формі слабкої й квазінезалежної Малоросії.

В умовах зростання денаціоналізації українського суспільства, втрати своєї мови та неусвідомлення власної історії інформаційна війна проти України, що ведеться в російських та багатьох місцевих засобах масової інформації, не просто загрожує безпеці держави, а й може призвести до повної втрати державности.

Минулі президентські вибори засвідчили – українці хочуть бути європейською нацією, хочуть жити гідно і хочуть пишатися своєю країною, хочуть жити в Україні, а не в Малоросії. Вони, нарешті, повірили в себе, у свою країну, відчули гордість за те, що вони – українці. Відчули себе єдиним українським народом, здатним творити своє майбутнє, вільне від приниження, визиску, страху та маніпуляцій.

Українці надали політикам беззаперечний мандат будувати справжню Україну, українську та європейську.

На жаль, тепер доводиться констатувати факт, який важко пояснити логічно, – жодна з представлених у парламенті політичних сил де-факто не репрезентує сьогодні в достатній мірі тих українців, які хочуть бачити Україну українською та європейською. Значимі політичні сили, які, здавалося, восени 2004 р. стояли на сторожі українських інтересів, відійшли від власне українських позицій навіть на рівні програм та декларацій. Не кажучи вже про відсутність практичних кроків щодо, наприклад, справедливого відновлення позицій української мови в Україні. Складається враження, що державні мужі та провідні політики не тільки зневажають свідоме громадянство, котре, власне, й винесло їх на вершини політикуму (мовляв, свідомий електорат у нас і так у кишені, а за кого ж йому ще голосувати), але й не усвідомлюють, що, заграючи з антиукраїнськими політичними групами начебто заради уявної "єдности", вони невпинно наближають націю та державу до катастрофи. Адже очевидно, що такі дії не сприяють консолідації суспільства, а навпаки – створюють надзвичайно гострий конфлікт у ньому через те, що українців в Україні заганяють у глухий кут, перетворюють в іноземців на власній землі. Дії політиків наближають ту межу, за якою може відбутися відчуження українців від держави, що обернеться катастрофою для держави. Політики, якщо вони вважають себе українськими, не можуть не розуміти, що реально консолідувати суспільство можна лише через процес повноцінної самоідентифікації української нації на основі її мови, культури, історії та її європейської традиції. Саме політична еліта мала б донести всьому суспільству важливість відновлення українського в Україні, пояснити це всім громадянам, у тому числі тим, які в силу дезінформованости не розуміють причинно-наслідкового зв'язку між збереженням "малоросійської" колоніальної ментальности й такими явищами, як корупція, розкрадання національних багатств, постійна "здача" національних економічних інтересів, маніпуляція свідомістю громадян, апатія, зневіра громадян у власних силах, державі. В умовах консервації колоніальної свідомости декларації й заклинання щодо євроінтеграції виглядають безсилою демагогією. Так само утопічно виглядають практичні перспективи налагодження життя в цій країні: залучення реальних іноземних інвестицій, досягнення енергетичної незалежности, встановлення прозорих правил гри в суспільстві, підвищення рівня життя бодай до рівня інших східноєвропейських країн, поборення корупції і т. ін.

Чому?

Все дуже просто: в країні з колоніальною свідомістю неможливо побудувати демократичне суспільство, а тому й неможливо створити ефективну систему влади, котра працюватиме на користь суспільства та громадян.

Отже, деколонізація всіх сфер життя українського суспільства, консолідація суспільства на основі базових цінностей українського народу – його мови, історії та культури – єдино можливий шлях утворення сучасної української політичної нації й збереження незалежности країни в майбутньому. Історія інших постколоніальних народів свідчить – тільки поборовши залишки колоніальної спадщини, народ стає повноцінною нацією. Тому лише в Україні, вільній від колоніальних комплексів, зможе зникнути прірва між політиками й суспільством, а чиновник, який неодмінно має бути патріотом держави, буде підзвітний громадянам.

Європейськість України полягає не в деклараціях про європейський вибір. Європейськість полягає в її українськості. Якщо зняти потужні колоніальні нашарування, то стає очевидним – від часів Київської держави й до часів закріпачення селян наприкінці XVIII ст. українське суспільство було безпосередньою складовою європейської цивілізації .

Україна 15 років балансувала між двома можливими шляхами свого руху – українським та малоросійським.

Якби існував третій шлях, його б уже було знайдено. Але він не може існувати навіть теоретично (всілякі розмови про "надетнічну спільноту", "наднаціональну державу" є нічим іншим, як намаганням штовхнути державу в бік малоросійського варіанту). Невизначеність усі ці роки боляче била по людях, породжуючи відчуття апатії, приречености й безвиході. Зневіра людей у своїх силах – це був той зручний фон, що дозволяв ділкам від політики та чиновникам усіх рангів втілювати все нові й нові схеми пограбування держави й суспільства, котре перебуває в стані "національної непритомности". Ресурс балансування вичерпано. Подальша бездіяльність політичної еліти остаточно перекреслить надії людей на утворення повноцінної східноєвропейської нації, на гідне життя наших дітей та онуків у самодостатній країні, а тому є злочином проти української нації й держави.

Суспільству зрозуміла позиція тих численних проросійських політичних сил, котрі неприховано працюють на знищення всього українського в Україні – сьогодні вони відверто декларують своє антиукраїнське спрямування. Ми ж звертаємося насамперед до парламентських політичних партій і блоків, які не позиціонують себе антиукраїнськими й претендують на підтримку широких кіл української громадськости.

Оскільки програми цих партій та блоків практично не містять згадки про необхідність реалізації українських інтересів у мовній, культурній та інформаційній сфері, зокрема, про можливі наміри подолати мовну дискримінацію українців, просимо публічно заявити про свою позицію з таких життєво важливих для всього українського суспільства питань:

1. Чи вважаєте ви, що українська мова як елемент національної безпеки держави повинна виконувати важливу консолідуючу функцію в українському суспільстві, а тому частка української мови (якій держава згідно зі ст. 10 Конституції України "забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України") повинна переважати у книговиданні, книготоргівлі, кінопрокаті, озвученні й дублюванні іноземних фільмів, торгівлі аудіо- та відеоматеріалами різноманітного призначення, у сфері обслуговування, на радіо, телебаченні, у загальнодержавній пресі, тематичних журналах, українському інтернеті тощо.

Якщо так, то які конкретні кроки ви плануєте здійснювати для досягнення цієї мети?

2. Чи маєте ви намір сприяти тому, щоб у максимально короткий термін донести до всього українського суспільства правдивий погляд на українську історію, вільний від нашарувань російських та радянських історичних міфів? Чи готові ви засудити на державному рівні злочини проти українського народу з боку Російської та Радянської імперії, вшанувати на державному рівні всіх українських героїв, які боролися за свободу й незалежність України?

Відповідь на ці прості, але стратегічно важливі для суспільства та держави запитання дозволить громадянам нарешті зрозуміти вашу позицію в контексті реальних, а не декларативних державних інтересів. Ваша відверта відповідь дозволить припинити небезпечні маніпуляції свідомістю громадян, коли політичні сили, проголошуючи себе "найпатріотичнішими", насправді свідомо ігнорують базові інтереси українців та України.

Хочемо звернутися також до українців, усіх громадян України.

Усе в нашій країні залежить від вас. Тільки ви, громадяни України, можете змусити політиків дати чіткі відповіді на принципові запитання, від яких залежить ваше життя та життя наступних поколінь.

Не мовчіть. Не бійтеся бути українцями. Треба не раз і не два, а постійно нагадувати, що ми є і нас багато. Ми зможемо досягнути гідного життя, якщо в кожній конкретній ситуації будемо проявляти твердість у відстоюванні своєї людської та національної гідности.

І ще одне. Ми не можемо надалі дозволити собі обирати ті чи інші політичні сили на основі абстрактної патріотичної демагогії. Адже минають роки, а Україна так і не стає Україною саме через те, що нам так легко "замилити очі" напускною патріотичною риторикою, за якою надто часто ховається банальне малоросійство. Ми повинні вимагати конкретних проектів рішень та дій щодо їхнього втілення – тоді політики будуть змушені стати справді українськими, або на їхнє місце прийдуть інші, справді українські лідери.

Всеукраїнська громадська організація"Клуб імені Євгена Чикаленка"

Володимир ПАНЧЕНКО

Громадська акція "Не будь байдужим!"

Олександр ПОЛОЖИНСЬКИЙ, Сергій ПРИСЯЖНИЙ

Всеукраїнська громадська організація "Громадянська платформа"

Василь БОЙЧУК