13.28
Українці Португалії
Вівторок  19/09/17 РеєстраціяВхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
 
Меню
 
Розділи новин
Україна - НАТО [16]
УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ – СВІТ ВИЗНАЄ! [44]
Спортивна сторінка [2]
Політика [19]
Національна ідея [12]
Наука, освіта [1]
Культура [2]
Суспільство [38]
Історія [5]
Економіка [0]
Різне [4]
Релігія [5]
 
Календар новин
«  Березень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Форма входу
 
Пошук
 
Партнери
    znimky.net tamada.lviv.ua Українська Правда Ансамбль Джерельце Українці Угорщини TopUA: Український хостинг Пластовий Портал - твоя віртуальна домівка Майдан Українські традиції Спілкуйся Українською Арт-Вертеп

     

         
        Статистика

        В онлайн всього: 1
        Гостей: 1
        Користувачів: 0
         
        На початок » 2008 » Березень » 28 » Інформаційна довідка про створення, функціонування та долю українського військового підрозділу “Нахтігаль”

        УВАГА!!!

        Сайт переїхав на новий сервер за адресою: http://www.spilka.pt/
        Цей проект оновлюватися не буде і залишається в архіві

        Інформаційна довідка про створення, функціонування та долю українського військового підрозділу “Нахтігаль”
        19.47
        28.03.2008р.

        Співпраця між Української військовою організацією (УВО) та Німеччиною розпочалася у 1923 році (за 10 років до приходу нацистів до влади), коли лідер УВО Євген Коновалець уклав угоду про взаємну допомогу із керівництвом німецької розвідки. Тільки зміна існуючого європейського порядку дозволяла сподіватися на появу шансу для здобуття незалежності Україною, а єдиною, відносно могутньою державою міжвоєнної Європи, яка виступала проти встановленого після Першої світової війни порядку була Німеччина. Чому Коновалець контактував із розвідкою? Як і будь-яка підпільно-революційна організація УВО, а потім ОУН не могла мати стосунків з урядовими колами.

        Оунівсько-німецька співпраця 30-х рр. ХХ століття формалізувалася створенням у 1939 році за участю оунівців, українського загону із 120  (за іншими даними – 600) чоловік, який базувався в Словаччині й отримав кодову назву “Bergbauernhilfe” (“Допомога гірським селянам”). Формування цього невеличкого Легіону під командуванням полковника Р.Сушка, стало піком військової співпраці між тоді ще єдиною ОУН і вермахтом. Однак після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, командування вермахту “дало задній хід” своїм українським ініціативам.

        З моменту виникнення бандерівської Організації в 1940 році, Революційний провід продовжував політику спрямовану на підготовку власних військових кадрів з допомогою німців.  Але, підписавши договір з СРСР, Гітлер особисто заборонив абверу контактувати з ОУН. І лише від  початку  1941 р., коли активно велась підготовка до нападу на Радянський Союз, абвер і ОУН(Б) відновили взаємну співпрацю.

         Сам А.Гітлер не мав чіткого уявлення про упорядкування завойованих на Сході земель. У липні 1940 р. він заявляв про створення буферних держав – України, Прибалтики й Білорусії, потім говорив про німецькі адміністративні округи на цих територіях і тільки перед війною схилився до думки про повну колонізацію України. 

        Влітку 1940 р., після перемог вермахту в Європі, більшість українських емігрантських осередків і груп очікували на швидку війну проти СРСР, відтак вони висували перед керівництвом німецької армії різноманітні проекти формування українського війська – від пропозицій мобілізувати чоловіче населення Закерзоння до створення армії з 150 тисяч полонених українців – колишніх службовців польської армії. Проте німецькі генерали рішуче противилися всіляким спробам організувати повноцінну українську армію, погоджуючись лише на створення невеликих формувань. Ці контакти тривали до лютого 1941 р. і завершилися згодою німців на прийнятних умовах зайнятися підготовкою 700 українських бійців. На кінцевому етапі до переговорів, котрі проходили в Берліні, долучився і С.Бандера. Було досягнуто угоди про вишкіл 800 кандидатів на старшин. 25 лютого 1941 року було отримано санкцію на створення українського легіону.

        Після завершення переговорів, Революційний провід бандерівської ОУН створив мобілізаційний відділ для комплектації легіонів. Очолювали мобвідділ М.Лебедь та О.Луцький. Базувався він у Кракові, де майбутні легіонери також проходили медогляд.

        Мобілізованих оунівців поділили на дві частини. В українських документах новостворені батальйони фігурують під назвою Дружини українських націоналістів (група “Північ” та група “Південь”),  в  документах абверу вони отримали кодові назви “Спеціальний відділ “Нахтігаль” та “Організація Роланд”

        “Нахтігаль” вишколювався в підготовчих таборах Абверу на території Генерального Губернаторства. Найбільша група зі ста добровольців навчалася в м. Криниці. Саме серед них було створено хор “Соловейко”, який дав життя німецькій назві майбутнього батальйону – “Нахтігаль”. Завершальна підготовка бійців батальйону проходила у військовому таборі в Нойгаммері разом із першим батальйоном спецполку Абвера “Бранденбург 800”. Батальйон “Роланд” формувався у Відні, а готувався у навчальному таборі Зауберсдорф біля австрійської столиці.

        Від ОУН(Б) командиром куреня “Нахтігаль”  було призначено сотника Р.Шухевича (майбутній головнокомандуючий УПА). На початку літа 1941 р. “Нахтігаль” налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили типові німецькі польові уніформи. Зовні вони не відрізнялись у рядових та офіцерів (у батальйоні ніхто не мав жодних старшинських відзнак). Національна ж символіка з'явилася на формі “нахтігалівців” лише після входження до Львова, коли вояки батальйону на своїх погонах нашили блакитно-жовті стрічки.

        Батальйоном “Роланд” командував українець, колишній майор Війська Польського Євген Побігущий, батальйон налічував 360 осіб особового складу і був одягнений у трофейні чеські уніформи.

        Завершивши навчання, батальйон “Нахтігаль” отримав озброєння (легку піхотну зброю) і 21 червня 1941 року був передислокований до м.Радимна над р.Сян за 6 км від радянського  кордону. 22 червня український батальйон переправився через прикордонну річку Сян біля с.Волового. У прикордонних боях “Нахтігаль” участі не брав перебуваючи перші два дні боїв у резерві. 24 червня 1941 р. “Нахтігаль” отримав наказ форсованим маршем відправитися в напрямку Львова.

        Близько півночі 29 червня 1941 р., діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові страти радянськими спецслужбами в’язнів у львівських тюрмах та про вихід Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно прийняв рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941 р. не очікуючи на підхід основних сил німецької армії.

        У Львів курінь “Нахтігаль” увійшов зранку 30 червня о 4 год. 30 хв. Бійці українського батальйону зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Біля Собору Св. Юра їх благословив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Солдати українського батальйону передали до штабу інформацію про виявлення закатованих в'язнів у тюрмі на вулиці Лонцького. Серед убитих, між іншими, знайшли брата Р.Шухевича Юрія. Протягом 30 червня 1941 р. бійці “Нахтігалю” займалися пошуками у в’язницях закатованих родичів та знайомих. Відбулися збори представників української громадськості міста, де вітали Акт відновлення незалежності. За сприяння бійців українського куреня, які несли охорону львівського радіо, текст самостійницького Акту було двічі зачитано в ефірі.

        Занепокоєні активною політичною діяльністю бійців  “Нахтігалю”, яка йшла в розріз із офіційною політикою нацистів на окупованій українській території, німецьке командування 1 липня 1941 р. віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова й передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції.

        Прагнучи розосередити українську частину, щоб позбавити військової опори щойно створений уряд задекларованої української держави, німці надали воякам “Нахтігалю” тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю надати можливість українським солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в’язницях і поховати їх.  Після завершення відпускного тижня командування вермахту, щоб не залишати у Львові української військової частини, віддало наказ “Нахтігалю” 7 липня 1941 р. покинути місто. Перша сотня “Нахтігалю” 7 липня виїхала через Золочів у напрямку Тернополя, а 8-9 липня місто покинули й інші дві сотні.

        У радянській та польській історичній літературі довгий час побутувала версія про причетність українських добровольців з батальйону “Нахтігаль” до розстрілів польських інтелектуалів та єврейських погромів у Львові на початку липня              1941 р. Найновіші дослідження українських і польських учених доводять необґрунтованість звинувачень “Нахтігалю” в злочинних акціях у Львові.                   Ці дослідження співпадають із висновками західнонімецьких судів про непричетність “Нахтігалю” до злочинів.

        У місті уже з 30 червня 1941 року було достатньо німецьких поліційних сил для проведення відповідних каральних акцій. Командир 1-го батальйону полку “Бранденбург–800” майор Гайнц, що в перші дні окупації Львова виконував обов'язки коменданта міста, у своїх свідченнях на суді показав: “Десь від обіду 30 червня 1941 року вигляд Львова зовсім змінився. Усі вулиці були заповнені відділами маршируючого війська. Я був дуже зайнятий, і як я це пам'ятаю, того дня або найдалі наступного ранку – 1-го липня - я стягнув усі відділи “Бранденбургу” і “Нахтігаля” із зайнятих ними об'єктів... Поки ці два батальйони стаціонували у Львові, було дедалі трудніше зорієнтуватися, хто має віддавати накази. Проте командир Герцнер щоденно давав мені звіти, був тим, який перший інформував мене, що цивільні, в основному євреї, були зневажувані найбільше поліційною комендатурою, яка була уже створена у Львові, а також спеціальною “зондеркомандою”, яка з'явилася у місті для очищення його від руїн та закопування помордованих по тюрмах. Я обережно запитав Герцнера, чи хто-небудь із мого батальйону брав яку-небудь участь у звірствах? Він заперечив з обуренням…              Я знав Герцнера, як абсолютно чесну людину, тому не мав підстав не вірити йому. Я сам посилав тоді капітана графа Туна, який у той час був у штабі моїм другим заступником, а також інших офіцерів з мого штабу разом із поручником Гольманом і Кершнером по Львову на розвідку щодня як патрулі. Усі ті офіцери звітували мені щодня з великим обуренням, що в деяких кварталах міста панує безправ'я та що першими почали свою “роботу” “айнзацкоманди” СД. Я послав тоді свого особистого шофера з рапортом до адмірала Канаріса, вказавши йому на хаос, який панує у Львові, на звірства, яких допускається спеціальна група, а також у окремих випадках замішання і німецького війська. Хочу підкреслити спеціально, що деякі німецькі відділи мали недостатню дисципліну щодо цивільних чи їхньої власності. Словацький відділ, який переходив через місто, поводився як натовп бандитів і злодіїв. Австрійські вояки із 4-ї Гірської дивізії також, як проходили були особливо брутальні із цивільним населенням, зокрема з євреямиЩодо активності вояків “Нахтігалю” під час їх перебування у Львові, коли вони були під моєю командою, то я ніколи не давав доручень офіцерам того батальйону чи командирові Герцнерові на розстріли, брутальність до людей чи крадіжки… Я не можу ствердити, що, може, хтось індивідуально, самочинно з цілого відділу допустився якогось злочину, про який ніхто не знав”. Підстаршина “Нахтігалю” М.Кальба теж згадував, що перед тим, як розпустити вояків на тижневу відпустку (1-7 липня) Р.Шухевич суворо наказав: “Не виконувати жодних наказів німців чи інших частин, крім наказів наших командирів", а далі порадив: “Не беріть нічиєї крови на свої руки”. 

        Документи, які є сьогодні в руках дослідників дозволяють стверджувати, що наказ про знищення львівських професорів віддав шеф СД у Генеральному Губернаторстві, бригаденфюрер СС Карл Ебергард Шенгарт. Пошук та розстріл інтелектуалів виконала очолювана ним “Айнзацкоманда для особливого застосування” (“Einsatzkommando zur besonderen Verwendung”), до складу якої окрім німців входило шестеро українців-перекладачів, відібраних серед членів української допоміжної поліції з Генерального Губернаторства. Очевидно, наявність у складі “Айнзацкоманди” українців-перекладачів дозволяла довгі роки приписувати цей злочин “Нахтігалю”. 

        Виявлені німецькі документи також дозволяють стверджувати, що масові розстріли євреїв (було знищено 1400 осіб) в ніч з 4 на 5 липня 1941 р. у Львові здійснювалися німецькою поліцією безпеки. Нагадаємо, що до Львова вже о                 5 годині ранку 1 липня 1941 року ввійшла тисяча бійців із “айнзацгрупи С” доктора Раша, ще тисяча прибула наступного дня. Тож у місті вистачало німецьких поліційних спецсил для вчинення розправи і над професорами, і над мешканцями єврейських кварталів. Погром та екзекуції над останніми здійснював відділ карателів  очолюваний гауптштурмфюрером СС Феліксом Ландау, який організаційно підпорядковувався “айнзацгрупі С”.

        Злочинна практика нацистів на Сході свідчить, що до своїх найбрутальніших акцій вони в будь-якій окупованій країні намагалися залучити місцеве населення. Зміна влади завжди виносить на поверхню злочинні елементи. Так воно було й у Львові. Міське шумовиння використало нагоду та приєдналося до цієї акції. В тих перших днях усе те проходило безкарно.

        Документи свідчать, що у Львові розпочався спровокований нацистами погром у якому брали участь місцеві українські та польські люмпени. Однак немає достовірних документів, які б свідчили про участь у антиєврейських акціях бійців куреня або про віддачу наказів командуванням частини про злочинні акції. 

         Після виїзду зі Львова перші групи бійців “Нахтігалю” прибули до Тернополя. Українська громадськість міста урочисто вітала легіонерів на ринковій площі. 13 липня 1941 р. “Нахтігаль” переправився через р. Збруч і розпочав рух на схід як передове забезпечення 1-ї Гірської дивізії. Через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражне український батальйон просувався в напрямку на Проскурів.

        14 липня 1941 р. “Нахтігаль” брав участь у штурмі радянських укріплень на старому польсько-радянському кордоні ( т. зв. "Лінія Сталіна") і  поряд з іншими частинами вермахту увійшов до Проскурова. В цьому місті український курінь перейшов під командування альпійської охоронної дивізії. 16 липня 1941 р. “Нахтігаль”  через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів  вирушив у напрямку на Вінницю. 17 липня 1941 р. “Нахтігаль” брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім у боях за Вінницю. З Вінниці “Нахтігаль” було передислоковано до м. Юзвин (Некрасове), де українські старшини батальйону дізналися про те, що 17 липня 1941 р. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального Губернаторства, а також про арешти  лідерів ОУН(Б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності.

        У такій ситуації Р.Шухевич, як український командир батальйону, надіслав до верховного командування вермахту протест, в якому наголосив, що внаслідок “арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії”. Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941 р., згідно з яким  спецвідділ “Нахтігаль” мав пішим маршем передислокуватися до Жмеринки. На залізничній станції курінь роззброїли і під охороною німецької жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійці батальйону були відправлені до місця передвоєнної дислокації в Нойгаммері, куди прибули 27 серпня 1941 р. 

        З кінця вересня 1941 р. легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 р. українські старшини батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд” на спільній нараді виробили звернення до німецького командування й керівників Рейху, яке відоме в історії під назвою “Меморандум українського Легіону”. У документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт строком на один рік. “Меморандум” був переданий представникові ОКВ. Відповіддю німців стало переформування Легіону в частину охоронної поліції і підписання з 1 грудня 1941 р. індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на один рік служби.

        21 жовтня обидва курені об'єдналися в одну частину. У такому складі добровольчий Легіон, який налічував 650 українських солдатів і старшин, пробув у Франкфурті-на-Одері аж до 19 березня 1942 р.

        Весною 1942 р. німецьке командування вирішило перекинути український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Г.Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину “Курінь імені Євгена Коновальця”.

        У Білорусії 201-й український батальйон не був сконцентрований в одному місці,  охороняючи мости на ріках Березині та Двіні. Відділам, що перебували в містечках (там головним чином квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію.

         Наприкінці листопада 1942 р., коли добігав кінця термін річного контракту легіонерів офіцери-українці провели нараду, на якій вирішили максимально обмежити активну участь батальйону в німецьких військових акціях, щоб уникнути подальших втрат (за дев’ять місяців перебування в Білорусії Легіон втратив 49 осіб убитими і 40 пораненими).

        1 грудня 1942 р. бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт з німцями. З 5 грудня 1942 р. до 14 січня 1943 р. тривало перевезення українських добровольців з Білорусії до Львова. У Львові рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцери-українці були заарештовані німцями й утримувалися в ув’язненні до квітня 1943 р.
        Переглядів: 358 | Добавив: ukremigrantpt | Рейтинг: 0.0/0 |
        Всього коментарів: 0
        Добавляти коментарі дозволяється тільки для зареєстрованих учасників.
        [ Реєстрація | Вхід ]

        Використання матеріалів дозволяється за умови посилання на "Українці Португалії"
        Copyright © "Українці Португалії". м. Лісабон 2007р.
        Спілка Українців в Португалії