Перед учасниками слухань з доповіддю про створення, функціонування та складну долю українського військового підрозділу при німецькій армії виступив доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук Іван Патриляк.

Дослідник розповів, що керівництво ОУН, вважаючи своєю стратегічною метою відновлення української державності, від моменту виникнення організації, було переконане в тому, що без формування боєздатної армії не вдасться здобути і втримати незалежність України.  Намагаючись покладатися насамперед на власні сили, оунівці, водночас, розуміли гостру необхідність у залученні до своєї справи союзників. Процес формування збройних сил мав відбуватись у двох напрямках. Перший – підготовка підпільних бойових груп, які повинні були підняти повстання на окупованій території батьківщини, а другий – формування добровольчих частин при іноземних арміях, котрі могли б у вирішальний момент долучитися до повстанців й утворити єдину організовану бойову силу.

Як зазначив І.Патриляк, ОУН і німецька сторона покладали на українські батальйони цілком різні завдання. Перші бачили в них можливість створити власну армію, другі – використати українців з пропагандистською метою, щоб «розкласти» Червону Армію. В результаті цих розбіжностей співпраці не вийшло і батальйон був виведений з передової.

Представник  Галузевого державного архіву СБУ, кандидат історичних наук Олександр Іщук продемонстрував про нещодавно розсекречені унікальні документи, які дають об’єктивне підґрунтя для руйнування міфів, котрі протягом десятиліть панували в історичній науці та публіцистиці щодо начебто причетності “Нахтігалю” до насильницьких акцій проти цивільного населення Львова у липні 1941 року. 

Відтепер дослідники можуть послуговуватись документами, які  підтверджують, що керівництво ОУН(б) відмовилося брати  участь в акціях проти євреїв у липні 1941 року у Львові.

У ГДА СБ України зберігся архівний документ під назвою «До книги фактів». Він охоплює події з 22 червня по вересень 1941 року, і був створений для фіксації подій 1941 року. Документ дивом зберігся у підбірці архівних матеріалів ОУН(б), які були вилучені співробітниками органів держбезпеки УРСР у вбитих та заарештованих підпільників.

Цікаво, що він був вшитий співробітниками органів держбезпеки УРСР у середину справи, мабуть для того, щоб його важче було відшукати. В описі справи називався лише як «документ на украинском языке», щоб не привертати до себе увагу. Тому документ тривалий час залишався непоміченим співробітниками архіву, причому як в часи існування КДБ, так і після 1991 року.

У документі вказано наступне (стиль та правопис збережено): “4-7 липня 1941 р. представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа звернулися різними дорогами до українських кругів, щоб українці урядили триденний погром жидів”.

“Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів помордованих більшовиками», говорили вони, «краще зробити велику відплатну акцію на жидах. Німецькі поліційні ані військові власти не будуть в цьому перешкоджати”.

“Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст німецькій поліції до вмішування і роблення порядку, і найважніше – щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблем боротьби за державну самостійність, на слизьку дорогу анархії, злочинів і грабіжництва.

Вже Другий Великий збір ОУН висказався рішуче проти яких-небудь жидівських погромів, засуджуючи такі тенденції, як намагання окупантів відвертати увагу народних мас від корінних проблем визвольної боротьби. Тепер, в перших днях німецької окупації, зреалізовано ці постанови на практиці, забороняючи участи в погромах жидів і протидіючи німецьким провокаціям. Тільки завдяки рішучій поставі кадрів ОУН не дійшло в перших днях по уступленню більшовиків до масового вирізання жидів у Львові та в інших українських містах, мимо величезної хвилі обурення, яке викликало вимордування большевиками 80 тисяч українських політичних в’язнів і мимо численних провокацій німецького гештапа, щоб кинути українців до вирізання жидів”.

“Таким чином, документи ГДА СБУ підтверджують те, що учасники ОУН намагалися уникнути участі в акціях проти єврейського населення у Львові і ніяких офіційних розпоряджень щодо його винищення чи проведення погромів – не було,” – наголосив О.Іщук.

У ГДА СБ України зберігаються архівні кримінальні справи на учасників батальйону «Нахтігаль», які згодом перебували в УПА – Олександра Луцького, Віктора Харківа, Володимира Павлика, Омеляна Польового. Всі вони були у 1944-1946 рр. засуджені до тривалого ув’язнення за участь в боротьбі УПА проти радянської влади.

“У жодній з вказаних кримінальних справ, – стверджує О.Іщук, – будь-яких згадок про знищення батальйоном «Нахтігаль» мирного населення немає, хоча радянські слідчі повинні були б в першу чергу з’ясувати саме такі злочини підсудних. Всі вказані особи були засуджені за участь у збройній боротьбі підпілля ОУН і УПА проти радянської влади”.

Звідси можна зробити висновок, що у 1944-1946 рр. органи радянської влади не проводили розслідування щодо винищення бійцями «Нахтігалю» мирного населення, через те, що в їх розпорядженні даних про це не було.

Твердження про участь бійців «Нахтігалю» у винищенні мирного населення у Львові були поширені лише у 1959 р., коли уряди СРСР та НДР намагалися скомпрометувати одного з керівників батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера, який в той час займав посаду міністра у Федеративній Республіці Німеччина.

Як розповів учасникам слухань радник Голови СБУ, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович у Галузевому державному архіві СБУ збереглися матеріали щодо участі у 1959 р. органів державної безпеки СРСР та УРСР у підготовці цієї компрометації. Документи свідчать, що розпочалась активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність “Нахтігалю” та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.  Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій демократичній республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять. При перегляді даних обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь – свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де “Нахтігаль” з Оберлендером мали чинити свої “злочини”. З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними мешканцями Львова, – усі інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо. Можливо, побоювалися що свідки-львів'яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв та поляків, але десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених в тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.

Друге управління КДБ УРСР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого  управління КДБ СРСР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтігаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 р. Як зазначається в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендер звинувачувався у злочинах «нашими німецькими друзями» (очевидно мова йде про східнонімецьку Штазі).

Перші результати інтенсивного пошуку «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області де мали б пам’ятати про «злочини» «Нахтігаля» не дали бажаних для радянського керівництва результатів. У довідці з Хмельницької області  від 16 жовтня 1959 року читаємо “встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їх сімей не встановлено”.

Незабаром надійшла інформація із Тернопільського КДБ в якій йдеться про те, що створеною ще в 1945 році Надзвичайною державною комісією виявлено ряд фактів  про звірства німців на території області. Зокрема детально розповідається про табір для військовополонених, та вчинені в ньому злочини. “Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів в Тернопільському таборі радянських військовополонених не знайдено, - читаємо в документів, - в актах Надзвичайної державної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон «Нахтігаль» і зокрема Оберлендер не згадуються”.

Очевидно такі відповіді не могли задовольнити керівництво КДБ, яке після цього дало чітку вказівку, яка збереглася в архіві СБУ: «Встановлених свідків злочинів «Нахтігаля» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтігаля».

Зібрані УКДБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях в Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали з даної справи на прес-конференції в Москві і на суді в Берліні».

Як свідчать документи за “відмінно” виконану роботу ряд співробітників КДБ було відзначено нагрудними знаками «Почесний співробітник органів держбезпеки», цінними подарунками та відзначенням по наказу КДБ УРСР.

Зібрані сфальсифіковані “свідчення” були передані до Верховного суду НДР, який 29 квітня 1960 року заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув'язнення. Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму. Зібрані нею матеріали були відправлені до штабу Асоціації в місто Людвігсбург. У звинуваченні стверджувалося, що батальйон “Нахтігаль” нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполю, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

Західнонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися “Нахтігалю”. Слідчими було встановлено, що “більшість членів “Нахтігалю”, хоча й знали про жахливі вбивства проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родини деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни”. На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка заслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування “Нахтігаль” й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав. Хоча німецькі слідчі не виключали, що “члени українського батальйону “Нахтігаль”, прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону”.

26 вересня 1960 року Земельний суд Бонна закрив справу, визнавши недостатніми надані докази.

Як стверджує В.В’ятрович, мотиви цієї масштабної пропагандистської  кампанії очевидні. По-перше, начебто щирим прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра інспірована КДБ проти західнонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденауером. Він у 1953 р призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР. Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. Частково завдання із компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера чекістам вдалося реалізувати. Не зважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

Іншим завданням кампанії проти “Нахтігалю” було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КДБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КДБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру. Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року. Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КДБ.

  Отже, звинувачення проти “Нахтігаллю” є показовим зразком переписування історії, спотворення історичних фактів для їх використання  в політичній грі.