3.04.2008р.

Докладний аналіз документів, прийнятих на саміті НАТО, займе у політологів ще не один місяць. Для України зараз на виду поки що один результат: лідери альянсу сказали “так” майбутньому входженню нашої держави у цей військово-політичний блок, але не сказали – коли. Можливо, в умовах гострої конфронтації з Росією, це кращий результат, якого реально було досягти. Більше того, можливо, для тих суспільних процесів, які зараз відбуваються в Україні, це краще рішення з тих, які можна було прийняти в Бухаресті. Бо, з одного боку, після того, як сказано “так” Україні щодо членства в принципі, відкладати до безконечности надання ПДЧ – якось несерйозно. А з другого боку, політичні спекуляції, які ведуться навколо НАТО, ніяк не сприяють правильному зрозумінню неінформованими громадянами, що таке НАТО, які там правила гри, які права і обов'язки учасників, які вимоги, крім суто військово-технічних, стоять перед учасниками, і, зрозуміло, перед бажаючими стати членами.

Перед нами довгий шлях європейської політичної просвіти, не лише теоретичний, після якого люди знатимуть, як повинна працювати демократія – але й практичний, коли владні механізми працюватимуть так, як вимагає ідея демократії. Це теж неодмінна складова НАТО, про що чомусь згадують мало, і переважно в контексті ЄС, хоч початково власне альянс було створено, щоб захистити ці внутрішні механізми співдії влади і суспільства. За великим рахунком, навіть відмова дати нам ПДЧ в Бухаресті є показником стосунків усередині альянсу. Вочевидь, незважаючи на вагу США, з думкою інших членів так само рахуються – як вимушені були врахувати позицію Франції та Німеччини. Чомусь ті, хто наводить арґументи за НАТО, не наводять очевидного: ми йдемо туди, де з думкою учасників рахуються, і з нашою (якщо увійдемо) рахуватимуться так само, як сьогодні врахували французьку й німецьку. Ще багато таких арґументів треба навести, щоб підтримка вступу в альянс стала більшою за 30%, поставлена нам в докір тими ж Францією й Німеччиною.

Наша дорога до НАТО – це насамперед шлях зміни українського суспільства. Зміна розуміння місця армії та підходів до навчання військового ремесла. Чи багато українців знають, як навчаються військової майстерності натівські солдати, і якими критеріями можна виміряти цю їх майстерність? Чи може хоч би кожен десятий українець об'єктивно, в параметрах, порівняти якість українського і натівського озброєння? Чи чуємо ми ці порівняння (і про підготовку, і про озброєння) з уст українських військовиків? На жаль, пропаґанда з обох сторін обмежується загальними гаслами, а позитивна аґітація за НАТО ніяк не пов'язує членство в альянсі з правами людини та демократичними механізмами влади на всіх рівнях.

Тому, може й на краще, що ПДЧ відкладуть до грудня – буде час підготувати процес без надмірних суспільних потрясінь. Як це не смішно, але в цьому нам допоможе й Росія. Затята антинатівська пропаґанда мусить викликати інтерес людей до власне НАТО – і це означає, що пояснювати доведеться не байдужим, а зацікавленим. Ми вже проходимо такий самий процес з УПА: скажіть, хіба публічні звинувачення Лапіда чи російської Думи не обернулися на краще для процесу висвітлення історичної правди? Чи категоричне заперечення Москвою Голодомору сприяють прийняттю українцями їх офіційної точки зору? Та ні, вони лише зменшують коло байдужих, а кожен небайдужий за великим рахунком приходить до простої альтернативи: за Самостійну Україну або за Російську імперію. Політики, які обирають другий шлях, ідуть в політичне нікуди. НАТО є лише невеликою складовою цього вибору, але воно дуже логічно стає в ряд з іншими суспільними змінами, які ми хочемо здійснити та правами нашої держави в міжнародному співтоваристві, які хочемо мати. Це кардинально відрізняється від того світлого минулого, яке відроджується над Волгою, і до якого нас тягнуть “антинати”. Історія вже дала урок Олександрові Морозові, в якому напрямку розвивається українське суспільство. Дасть і іншим політикам, які намагатимуться дмухати проти історичного вітру.
Джерело : http://maidan.org.ua/