23.05.2008р.

Ветеран Радянської армії і УПА Дмитро Жовтяк – про шовінізм, патріотизм і порядність

Дмитро Жовтяк, батько екс-губернатора Київщини Євгена Жовтяка, пройшов у своєму житті дві війни: проти німців, і проти радянського режиму. Він був членом підпільної організації ОУН, за що був засланий до Сибіру, де відсидів дев’ять років. Пан Жовтяк-старший відповів на запитання УНІАН.

ПРОСТІ ЛЮДИ В РОСІЇ ТАКІ САМІ, ЯК І МИ, ТО ЇХНІ ПОЛІТИКИ ХВОРІ НА ШОВІНІЗМ

Пане Дмитре, хто такий націоналіст?

Націоналіст – це людина, що любить свою націю, свій нарід, свою землю.

Нас, націоналістів, всіляко обзивають, та я знаю одне: потрібно любити свою націю і поважати інші народи, у тому числі й росіян. Я довго жив у Росії і знаю, що прості люди там такі самі, як і ми, то їхні політики хворі на шовінізм. Раніше, як чули, що Україна має бути незалежною, то їх коробило мов гадину, перерубану надвоє.

У 17 років Ви пішли добровольцем у Радянську Армію. Чому?

Річ у тому, що в 1943 році провід УПА в нашому районі був знищений під час каральної операції НКВД. Якось верхівка партизанського руху зібралася на нараду в сусідньому селі, хтось, напевне, доніс, і їх оточили й усіх вибили. Бойові загони лишилися без керівництва.

До того ж ніхто не пропонував мені йти в УПА, бо мій вуйко був комуністом. Піти в ліс я не міг: якби сталася якась найменша зрада, то вся підозра впала б на мене, адже я родич більшовика, котрий служить окупантам. Дядько не пускав мене до радянського війська, обіцяв броню. Але я зрозумів, що моїми руками будуть загрібати жар, тобто мені доведеться служити совєцькій владі – спочатку перевіряти документи в наших людей, а потім брати автомат і стріляти у своїх. Тож я вирішив іти на війну. Мої однолітки вже були на фронті, і мені здавалося, що всі мами в селі дивляться на мене з презирством і думають собі: «От наші сини воюють, а він тут ходить».

Трохи згодом я здогадався, що вуйко зрозумів причини моєї поведінки: не можна піднімати зброю проти своїх. Коли я був у війську, він почав допомагати місцевому підпіллю. А незадовго до мого повернення його вбили заїжджі партизани – напевне, якась боївка СБ, котра проходила через село…

Ще однією причиною того, що я пішов на війну, була ненависть до фашистів. Якось я бачив, як у Коломиї вони розстрілювали наших хлопців за те, що ті самовільно пішли додому. Мені тоді було десь 14 років. Це коїлося на центральному майдані, збіглося подивитися дуже багато людей, і я собі подумав: «Німців тільки пару чоловік, чому ж наші люди не кинуться на них і не задушать їх»? Хлопцям зачитали вирок, і один сказав: «Катам віддаю життя, Богові душу. Слава Україні!» – і вдарила кулеметна черга.

А взагалі тоді всі були для мене однакові, хоч німці, хоч поляки, хоч румуни, хоч росіяни, бо то були вороги, окупанти.

ЯКЩО ТИ НАЦІОНАЛІСТ – ЗНАЧИТЬ, ТИ ПОРЯДНА ЛЮДИНА

Як Ви виховували своїх дітей?

За совєцької доби чимало дітей із патріотичних родин не знали справжньої історії України. Бо режим був настільки жорстокий, що батьки боялися розповідати про те. А дітей потрібно виховувати змалку, вони з пелюшок повинні знати, з якого кореня ростуть. Мушу сказати, що патріотизм нерозривно пов’язаний з чесністю і порядністю. Якщо ти націоналіст – значить, ти порядна людина, ці якості не існують одне без одного. Саме так я виховував і Євгена. Розкажу одну невеличку історію. Я інвалід війни, мені дали машину, потім вона поламалася, і я пішов на комісію. Там поставила мене на чергу. А ви знаєте, як у нас черги йдуть…

Якось просто поділився зі своїм сином цією думкою, – я і не думав, аби він мені допоміг з отриманням машини, хоч Євген був на той час депутатом Верховної Ради. А він мені каже: «Тату, ти любиш правду?» Кажу: «Люблю». «Як любиш правду, то сиди в черзі так, як усі». Його і з губернатора Київщини зняли за те, що не дав олігархам розкрадати київську землю…

Після війни Ви повернулися додому і почали працювати в підпіллі ОУН… Як це сталося?

Прийшов я з війни в січні 1946 року і того ж таки місяця зв’язався з партизанами. Ми зустрілися уночі в сусідньому селі, і керівник районного проводу Гонта призначив мене станичним у Рудниках.

Що таке станичний? Це негласний війт у селі чи, як зараз кажуть, голова виконкому. Станичний збирає в селі продукти й одяг для хлопців, що воюють у загонах, переховує і лікує поранених, копає і утримує зимові схрони… Незадовго до мого повернення більшовики ліквідували в нашому селі підпільну мережу, і Рудники лишилися без станичного.

За кілька місяців я організував нове підпілля. Крім допомоги партизанам, ми виготовляли й розкидали листівки, вивішували синьо-жовті прапори на свята, не давали організувати колгосп – одне слово, чинили опір совєцькій владі. Розумієте, це була наша земля, наша батьківщина, нічого було там робити всіляким зайдам! Навесні того ж таки року мене прийняли в ОУН. Уночі в лісовому партизанському таборі я виголосив клятву українського націоналіста й відчув, що тепер не зійду з того шляху до кінця своїх днів…

Які люди були в партизанах! Справжні герої, патріоти… Ось вам один випадок. Якось гарнизонники в селі Іллінці наткнулися на схрон, де переховувалося троє дівчат-партизанок – Надя, Оленка й Орися. Їм пропонували здатися, але вони почали відстрілюватися, а коли набої скінчилися – зв’язалися косами і підірвали себе гранатою… Того ж таки дня поглянути на їхні трупи виїхали із Заболотова начальник районного НКВД та його заступник. По дорозі їм трапився місцевий хлопець, який віз пошту з району, – він був у винищувальному батальйоні й мав автомат. „Куди це ви їдете, товаришу майоре”? – питається в начальника. „А в Іллінці… там трьох бандерівок убито”! – каже той. Фіра, де сиділи енкаведисти, саме побралася під гору. Хлопець тоді зліз на землю, підняв автомата – і впритул розстріляв обох одною чергою… А тоді каже фірманові: „А тепер вези їх в Іллінці”!

Пригадую своїх друзів – Гонту, Чорноту, Сивого, Скалу, Тура… Ніхто з них не вцілів, усі полягли в боях 1946–1947 років. Найдовше протримався Хмара. Убили його в 50-х роках, коли я вже був у таборі… У день його загибелі приснилося мені, наче опинивсь я в саду мого хрещеного батька. Наче весна, вишні цвітуть, аж бачу – біжить Дмитро (Хмара – то було його псевдо, а звали його Рожок Дмитро Прокопович). Пробіг він садом, та враз спіткнувся й упав. Підходжу, а він, розкинувши руки, лежить у якійсь ямі й сміється…

А за місяць написали мені з дому, що саме того дня в бою з більшовицькими окупантами загинув Хмара і його друг на псевдо РБ (початкові літери гасла „Революція буде”!)

Усі ці постаті, усі ті буремні роки я описав у документальній повісті „Чорний ліс”.

ЯК ПРИЙШЛИ БІЛЬШОВИКИ, ТО НАВІТЬ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ НЕ МОЖНА БУЛО ЗАСПІВАТИ

А чи не здавалася Вам безнадійною боротьба проти совєцького режиму?

Я бачив ту силу, яка воювала на фронті, і розумів, що непросто буде з нею впоратися… Казали, Бандера був у союзі з німцями. Він ні з ким не був у союзі, бо добре знав, що незалежність потрібно самим здобути – союзник не прийде як союзник, а як окупант.

Певна річ, я знав, що ми не переможемо, але був переконаний, що ми своєю жертовністю торуємо стежину до майбутньої волі України.

І, як бачите, воля прийшла. Радий, що я дожив до того моменту і що я є свідком того, що Україна є. Правда, вона не така, за яку ми боролися, але я вірю, що вона буде така.

Звідки Ви маєте таку революційну натуру?

(Сміється.) Я своєму синові казав: якби я мав його освіту і роки, то за два роки зробив би в країні переворот.

Знаєте, коли ми були під Польщею, нам ніхто не забороняв розмовляти українською, ставити в школі свої вистави, співати народні пісні. А як прийшли більшовики, то навіть пісні української не заспівати було – то вважалося націоналізмом.

До в’язниці Ви потрапили через те, що Вас хтось зрадив. Чи часто зраджували підпільників?

Ні, не часто. За мої пам’яті з трьох чи чотирьох районів нас було лише шестеро, кого зрадили.

Розумієте, партизан не міг вижити без підтримки місцевого населення. Він мусив десь і зиму перебути, і поїсти щось, переодягнутися. Усі допомагали партизанам, увесь народ.

Мене в МГБ і не били, бо я одразу побачив, що то зрада, їм усе відомо, то й поводився відповідно.

А інших дуже били. Коли мого односельця Фармугу привели на очну ставку, я його впізнав тільки тоді, як він заговорив. Він був фіолетового кольору, так його били.

У ТАБОРІ МИ БИЛИ БЛАТНИХ І ЗАХИЩАЛИ ЯПОНЦІВ

Скільки років Ви відбули?

Дев’ять. У 56-му році мене випустили. Після звільнення я ще залишився в Інті працювати на шахті. Через два з половиною роки отримав травму і поїхав додому.

У таборі в нас була підпільна організація, ми били блатних і встановили свій порядок. Якось мені з дому прийшла посилка, блатні в мене її відібрали. Я сказав: «Усе! Більше брати не будете!». І почав організовувати хлопців, аби боротися з тими блатними.

Їх спеціально підселяли до нас, аби нищити бандерівців. Вони сиділи в тюрмі разом з нами, але мали поблажку. Наприклад, на роботу йшло 30 чоловік. П’ятнадцять наших працювали, а п’ятнадцять блатних – старший, менший, шістьорки, – сиділи і грали в карти.

Наші хлопці від недоїдання мерли як мухи, бо блатні забирали весь пайок. Але коли ми зорганізувалися, то взяли шефство над кухнею, і я сказав кухареві: «Даси комусь ложку каші набік – приб’ємо»!

Пайок був такий, аби тільки ти не помер.

Там, на Інті, був страшенний мороз. Спочатку я працював на дорожбуді, копав траншеї. Потрібно було викопати яму зо два метри глибиною і двадцять метрів завширшки. Мерзлота доходила до метра, а далі йшло болото. Уявіть собі, як це в такий мороз у болоті бабратися або товкти замерзлу землю.

За рік ми створили цілу підпільну організацію, яка охоплювала весь Інтинський промисловий район. У нас була розвідка, служба безпеки, система оповіщення, що дозволяла за десять хвилин зібрати кілька сотень бійців… Головним завданням організації була боротьба з блатними. Було вирішено взяти під захист в’язнів усіх національностей, зокрема японців, котрі дуже потерпали від блатних. Я казав: «Ось вони роз’їдуться по світу і скажуть про нас добре слово». І згодом стало так, що як іде колона японських військовополонених і бачить бандерівця, – усі як один шапки знімали, так шанували нас! Коли їх звільнили, то доходили до нас чутки, що вони давали інтерв’ю японській пресі й розповідали про те, як рятували їх від смерті в совєцьких таборах бійці УПА…

ЩЕ ЯК СОВЄТИ, ГУБЛЯЧИ СВОЇ КИРЗИ, ВІДСТУПАЛИ ДО МОСКВИ, ОУН УЖЕ РОЗПОЧАЛА БОРОТЬБУ З НІМЦЯМИ

Чи вважаєте Ви, що вояки ОУН–УПА можуть святкувати День перемоги разом з вояками Радянської армії?

Бачите, я був і в Радянській армії, і в ОУН, то святкую День перемоги. Але для мене всі вони окупанти – і німці, і совєцькі вояки.

На власні очі я бачив, як радянські офіцери віддавали накази розстрілювати полонених німців, молоденьких хлопчаків, які вже були здалися. А в чому вони були винні?

Одного разу молоденький німець прибіг сам здатися, бо його роту всю вибили, а офіцер Смирнов його розстріляв на місці.

А комуністи, які протестують, аби оунівців не визнавали учасниками війни, – є дурними цапами.

Війна є війна… Чому, наприклад, французи всіх визнали учасниками війни, у тому числі й тих, що були в русі опору? Бо це був свій народ. То що, воїни УПА воювали за Німеччину?! Брехня!

Ще як совєти, гублячи свої кирзи, відступали до Москви, ОУН вже розпочала боротьбу з німцями. Це сталося після 30 червня, коли Бандера у Львові проголосив Українську державу, а його заарештували разом з усією чолівкою ОУН і кинули до концтабору. Решта організації пішла в підпілля і почала воювати проти німців.

Чекісти навіть над мертвими бійцями збиткувалися… Тіла убитих партизанів привозили в село, клали на вигоні й били їх ногами, запитуючи, чиї то діти. А мама не мала права признатися, що то її син, бо одразу її та цілу родину вивезли б у Сибір.

А Ви куди дійшли під час війни?

До Берліна. Вдруге мене поранили у берлінському передмісті.

Це сталося 26 квітня, а 8 травня закінчилася війна. Знаєте, під час війни я був у таких боях, що кілька разів з мого батальйону залишалося всього кілька душ, таке дурне було командування. Нас пхали напролом. Наприклад, воювали американці і, як зустрічали німецький опір, пускали спочатку танки, літаки, а потім уже піхоту.

А в нас лише якийсь «кукурузник» пролітав, а тоді посилали піхоту і все. Коли ми форсували Одер, то мали один міномет… І це називається прикривати вогнем?!

Під час форсування з батальйону нас залишилося лише двоє. Потрібно було йти в наступ уночі, а він розпочався лише вдосвіта. Привезли сорокалітровий бачок спирту, сказали: «Пийте, хлопці!» Правда, я жодного разу не випив, бо знав, що в бою спирт не допоможе, а тільки зашкодить.

То що, вояків п’яними посилали в бій?

Аякже. Перед боєм завжди привозили спирт. Таке дурне командування було. Казали, для бадьорості, а то не бадьорим треба бути, а пильним. У бою ти маєш бачити кожну гілочку.

Коли форсував Одер, то мені куля пролетіла попри саме вухо, зачепила лише щоку – відчув, як цівочка крові потекла…

А як Вас поранило в Берліні?

Мені попала куля в ногу.

Казали, Кравченко (колишній міністр внутрішніх справ України. - Авт.) собі двічі стріляв у голову… Це є брехня собача! Не міг він собі вистрілити другий раз. Мене як поранило, то я тільки відчув, як щось гаряче по тілу пройшло, і зомлів.

Ви пройшли дві війни. Якою здається вам сучасна Україна?

Пам’ятаю, співали ми замолоду: „Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за рівнії права…”

То що це за Україна, як у ній жменя покидьків кишені напихає фабриками та заводами, а люди нижче рівня бідності? Як це можна за рік-два стати мільярдером! Хіба це рівні права? Хіба за цю Україну ми боролися? Ну, та молодь підростає, гадаю, вона зрозуміє, що з цим злом не можна миритися.

Розмовляла Оксана Климончук

За матеріалами   unian

Джерело : http://mcun.org.ua/