В’язниця «на Лонцького» як інструмент

репресивної політики окупаційних режимів

Особливістю функціонування в’язниці є її використання окупаційними владами як інструменту для придушення прагнення українського народу до створення власної незалежної держави. Це проявлялося під час польської, а особливо радянської та нацистської окупації. Так, у польські часи тут перебували структури, що використовувалися у боротьбі проти українського визвольного руху. До в’язниці потрапляли особи, що безпосередньо брали участь в акціях, спрямованих проти представників окупаційної влади, а також особи, що брали участь у культурницьких акціях, мирних демонстраціях, поширенні листівок тощо.

У в’язниці панував суворий режим: обмеження у листуванні з рідними, отриманні посилок від рідних та у відвідуваннях. Ці заходи окупаційної влади були відповіддю на процес зміцнення структур Організації Українських Націоналістів (організації, що мала на меті створення незалежної держави) та розгортання діяльності визвольного руху. Таким чином, тиск та репресії влади були спровоковані організованою протидією окупантам та боротьбою за незалежність України, які, у свою чергу, були спричинені жорсткою політикою окупаційних режимів щодо українського населення. Подібні процеси спостерігаються й у подальші роки. Масові арешти та виселення у 1939—1941 рр. були наслідком організації повстань проти радянської влади у 1940—1941 рр. Реорганізація українського визвольного руху в збройну боротьбу Української Повстанської Армії спонукала німецьку владу до нових хвиль репресій. Проте УПА продовжувала свою діяльність й проти радянської окупаційної влади у 40—50-х рр. У другій половині ХХ ст., а особливо у другій половині 60-х та першій половині 70-х рр., хвилі арештів української інтелігенції були реакцією радянської влади на критику соціалістичного ладу в СРСР та прагнення інтелігенції до демократизації суспільства.

Тюремний побут обтяжувався нелюдськими умовами утримання в’язнів. Гігієнічні умови на Лонцького були жахливі. До в’язничних камер вода не подавалася. До вмивальні в’язнів приводили раз на тиждень, а купатися дозволяли один раз на вісім місяців. Тоді одяг дезінфікували парою. Взимку 1942—1943 рр. такі побутові умови викликали появу тифу, який почав швидко розповсюджуватися серед в’язнів. Гестапо почало боротьбу з тифом суто гітлерівським методом, розстрілюючи в’язнів та висилаючи ще здорових людей до концентраційних таборів. Оскільки у камерах дезінфекцію не проводили, у них залишались тифозні воші, а тому епідемія лютувала й надалі.

До слідчої практики радянських карально-репресивних органів увійшла «традиція» брутального поводження із в’язнями не лише під час допитів, складання протоколів тощо, але й у інший час. Так, уночі в’язням не давали можливості заснути: вмикали світло, відчиняли двері та будили в’язнів. Всі ці заходи були спрямовані на послаблення фізичного та психологічного стану людини та швидке отримання необхідної інформації. Попри відпрацьовану практику знущання над арештантами, люди винаходили щораз нові методи опору тюремному режимові та наглядачам. Адже навіть фізичним знищенням неможливо вбити прагнення до свободи, а отже, і саму свободу.

До камер часто саджали провокаторів, що видавали себе за діячів ОУН чи старшин УПА. Це робилося з метою входження в довіру до в’язнів та провокування їх на відверті розмови про антирадянську діяльність. Найбажанішою для МҐБ була інформація про імена, посади та географію діяльності учасників визвольного руху. У свою чергу, такі заходи адміністрації в’язниці породжували своєрідну культуру поведінки серед в’язнів, що давало можливість розпізнавати агентуру — справжній учасник боротьби ОУН та УПА ніколи не розповідав про своє минуле та ніколи не розпитував про це інших.

Слід відзначити низку видатних діячів українського визвольного руху, що перебували у в’язниці «на Лонцького» у часи політичних репресій окупаційних режимів: Катерина Зарицька, діяч ОУН, у 1941 р. їй вдалося втекти з в’язниці та уникнути розстрілу; Юрій Шухевич, діяч ОУН, брат Романа Шухевича — Головного командира УПА, розстріляний у червні 1941 р.; Дмитро Клячківський, командир групи УПА «Північ» з 1943 р., у вересні 1941 р. вдалося уникнути розстрілу завдяки вручанню митрополита Андрея Шептицького; Іван Климів, провідник Крайової Екзекутиви (виконавчого органу) ОУН у 1939—1940 рр., загинув під час допиту у в’язниці у грудні 1942 р.; Любомир Полюга, діяч ОУН, зв’язковий та охоронець Романа Шухевича, захоплений у полон 1947 р.; Володимир-Ігор Порендовський, діяч ОУН, перебував тут у 1949 р. перед висилкою до ВТТ у м. Кенґір; шістдесятники Юрій Шухевич (син Романа Шухевича), Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, заарештовані наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., та ін. Останні арешти відбувалися у 1989 р. під час розгону мирних демонстрацій у Львові.

В’язниця «на Лонцького» — це уособлення репресій проти українського визвольного руху, а її історія протягом ХХ століття вже сьогодні стала символом тяглості прагнень українського народу до здобуття своєї державності.

Масові знищення в’язнів у тюрмі «на Лонцького»

У в’язниці «на Лонцького» відбувалися й масові знищення в’язнів.

На початку німецько-радянської війни наприкінці червня 1941 р., не маючи можливості евакуювати в’язнів із тюрем, НКВД від 23 червня почав їх розстрілювати. Протягом 23—28 червня 1941 р. у Львові було знищено близько 4000 осіб, з них у в’язниці № 1 (на Лонцького) — 1645 осіб, тобто 41% від усіх розстріляних в’язнів м. Львова. Окрім українців, серед розстріляних були й поляки та євреї, засуджені до виселення до ВТТ, а також в’язні, що підлягали звільненню. Частину тіл загиблих було поховано у трьох могилах у зовнішньому дворі в’язниці, іншу частину залишено у камерах. Після встановлення німецької влади було організовано ексгумацію тіл загиблих у в’язниці «на Лонцького». Протягом 30 червня — 1 липня було відкрито доступ до тюрми мешканцям міста в межах зовнішнього подвір’я для впізнання рідних. Тіла жертв, що не були упізнані та поховані рідними, поховали протягом 2—4 липня 1941 р. До цих робіт було примусово залучено єврейське населення міста. Більшість жертв поховано у спільній могилі на 83 полі Личаківського кладовища, 83 невідомих та 9 окремих — на 55 полі Янівського цвинтаря.

У листопаді 1941 р. гестапо не вдалося захопити Дмитра Маївського (член Крайового Проводу ОУН). Він прибув до Львова з Києва для важливої зустрічі на одній з конспіративних квартир ОУН. Там гестапо влаштувало засідку, однак у сутичці Д. Маївський одного гестапівця застрелив, а другого поранив. Сам, теж поранений, зумів відірватися від переслідування та уникнути арешту. У відповідь слідчий тюрми «на Лонцького» Вільгельм Вірзінґ 25 листопада 1942 р. наказав провести децимацію (розстріл кожного десятого) серед в’язнів-українців по всіх тюрмах Галичини, зокрема й у тюрмі «на Лонцького».

У часи німецької окупації масові знищення в’язнів тривали. Згідно з матеріалами Нюрнберзького процесу, у м. Львові та Львівській області було знищено 700 000 осіб, серед них 133 000 євреїв (протягом 1941—1943 рр.). Частина з них загинула у в’язниці «на Лонцького».

Ці факти про події «на Лонцького» і загалом репресивна політика окупаційних режимів — злочин проти людства, котрий не можна забувати наступним поколінням.

Особливості сучасного стану

будівлі колишньої в’язниці «на Лонцького»

На сьогодні приміщення в’язниці по вул. С. Бандери, 1 збереглося в неушкодженому стані.

Приміщення колишньої в’язниці, яке заплановано пристосувати для потреб меморіально-дослідницького комплексу пам’яті жертв окупаційних режимів, не використовувалося ніяким чином після 1996 року. За часів незалежності тут не здійснювалося ніяких ремонтів чи перебудов, окрім невеликих поточних ремонтів комунікацій. Тому зараз приміщення є практично таким самим, якою була тюрма у часи радянської окупації.

Будівля складається з трьох поверхів та підвалу. На цих поверхах розміщено в’язничні камери, особливість планування котрих полягає у тому, що у правому крилі будівлі розташовані одиночні камери — карцери, а у лівому — багатомісні. Всі ці камери зберегли оригінальні двері зі старими замками-засувами та спеціальними віконцями для передачі в’язням їжі та нагляду за ними. Слід відзначити, що такої кількості автентичних дверей не збереглося навіть у Музеї жертв Геноциду при Центрі досліджень геноциду та резистансу Литви у м. Вільнюсі (Литва). В окремих камерах є настінні написи. У коридорах, на стінах, розміщено вмивальники польських часів.

У 60-х рр. приміщення слідчої в’язниці КҐБ було оснащене новими технологічними засобами. Було обладнано 3 камери у підвалі під лазні, кожна камера на першому поверсі опалювалася, у підвалі — ні. У коридорах на стінах на відстані п’яти метрів розташовувалися кнопки дзвінків для здіймання тривоги при ексцесах. Біля сходових майданчиків між поверхами були встановлені залізні двері-ґрати, що автоматично зачинялися та відчинялися. На першому поверсі міститься окрема камера із заґратованою перегородкою посередині та прикріпленими до підлоги столом та стільцем. Ця камера призначалася для ведення допиту ув’язненого: за столом сидів слідчий, а за заґратованою перегородкою на стільці — арештант. Також тут є окрема кімната, що використовувалася як фотолабораторія: тут є фіксатор для виготовлення спецсвітлин (дві фотокартки арештованого у профіль та анфас), що підшивалися до кримінальної справи, та окрема темна кімнатка для проявлення плівки.

У приміщенні знаходиться одна з двох «м’яких камер» (ще одна така є у Литві), що збереглися в східній Європі. «М’яка камера» — засіб фізичного та морального знищення непокірного в’язня, єзуїтський винахід радянської доби розвинутого соціалізму.

Окрему увагу заслуговує зовнішнє велике подвір’я в’язниці. У ньому з боку вул. Брюллова розміщена головна брама колишньої в’язниці, через яку відбувалося ввезення та вивезення в’язнів. Збоку від брами розташовувався дворик для прогулянок в’язнів, що прилягав до будівлі тюрми. Від цього дворика сьогодні залишилися лише фундаменти, оскільки його було зруйновано та розпочато спорудження нового. У 70-х рр. у середній частині будинку в’язниці у зовнішньому дворі спорудили чотири високі (до другого поверху) стовпи. Вони мали слугувати опорами для майбутньої тераси для прогулянок в’язнів. Проте цей задум не був реалізований.

Загалом в’язниця збереглася у бездоганному стані, її екстер’єр та інтер’єр достовірно передають атмосферу тюрми для політичних в’язнів двох наймогутніших тоталітарних режимів — радянського та нацистського, а також польського окупаційного режиму. Велика кількість автентичних артефактів дають змогу якнайкраще представити та доповнити експозицію майбутнього музею.

Актуальність створення Меморіалу

у приміщенні колишньої в’язниці «на Лонцького»

Репресивна діяльність радянської та нацистської влад не стосувалися виключно мешканців Західної України. Їхня жорстока політика поширювалася на всі українські землі. Це засвідчують факти колективізації, Голодомору, великого терору у 30-х рр. А події 1939—1941 рр. є їх прямим продовженням. Аналогічними є й репресії нацистського режиму. Тому спорудження Меморіалу у Львові має стати початком вшанування пам’яті жертв окупаційних режимів у всій Україні та створення інших подібних меморіалів, так як масові знищення населення вшановують у країнах Західної Європи. Прикладами цього слугують меморіали в Аушвіці, Майданеку, Заксенгуазені, Бухенвальді, Вільнюсі, Таллінні, Ризі, Варшаві, Празі, Будапешті та ін.

Спорудження у м. Львові Меморіалу сприятиме не лише вихованню патріотизму в громадян України, але й констатуватиме всепереможність добра (жертв в ім’я незалежності та свободи) над злом (тортурами, окупацією, смертю, поневоленням).