Сайт переїхав на новий сервер за адресою: http://www.spilka.pt/ Цей проект оновлюватися не буде і залишається в архіві
Товариству “Просвіта” – 140 років
15.20
“Весна народів”, як назвали революцію 1848року в Європі, не принесла
свободи поневоленому українському народові, хоча й полегшила життя західним
українцям – скасувала панщину і сприяла розбудженню їх національної свідомості.
Україна, поділена й обкраяна сусідніми могутніми імперіями, -- Російською та
Австро-Угорською – надалі залишалася підневільною, де завойовники послідовно
знищували все національне – мову, історичну пам’ять, національну гідність,
церкву, народні звичаї.
Особливо жорстокою була російська деспотія, яка стирала навіть саму назву
“Україна”, повсюдно замінюючи її на “Малоросія”. Але й цього царським сатрапам
було замало. Вже були написані і надруковані геніальні твори Тараса Шевченка,
коли появився дикунський за своєю суттю Валуєвський циркуляр (1863 р.), у якому
зазначалось, що “никакого особого малороссийского языка не было, нет и быть не
может”. Так перекреслювалось природне право кожного народу на самостійне
існування й майбутнє нації.
Австро-Угорська монархія після революції 1848 року стала значно ліберальнішою.
Конституійно проголошена рівноправність народів імперії надавала право
розвивати власні національні культури, а “Закон про товариства”, прийнятий у
1867 році, давав можливість створювати громадські інституції, базовані на
національних принципах.. Тому саме тут, на західних українських землях, виникла
громадська організація, яка поставила своїм завданням масове поширення освіти і
національної свідомості серед пригнобленого трудового народу. У такий спосіб
знесилена нація обирала нову форму боротьби за незалежність: змінювала зброю на
освіту.
Поштовхом до створення товариства стали публікації о.Степана Качали, декана з
Тернопільщини, який активно пропагував потребу заснуваня нової просвітницької
організації на противагу діячам-“москвофілам”, які виразно тяжіли до Росії
і яким українська національна ідея була завжди ворожою.
Заклик о. С. Качали підтримала народовецька і студентська молодь. На початку
1868 року було утворено організаційний комітет, до якого увійшли професори
гімназії й учительської семінарії Анатоль Вахнянин, Омелян Партицький,
Олександр Борковський, державні службовці Корнило Сушкевич, Михайло Коссак,
студенти Адрій Січинський, Олександр Огоновський.
Галицьке намісництво, в якому домінували поляки, відкинуло статут організації,
але 2 вересня 1868 року все-таки він був затверджений віденським мінітерством
внутрішніх справ. Установчі збори товариства були произначені на грудень.
Восьме грудня 1868 року за григоріанським календарем випало на вівторок – Свято
Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці для римо-католиків. Тому це був
вихідний день для державних службовців, студентів та учнів гімназій, але й
одночасно вільний від обов’язкової недільної служби для греко-католицьких
священиків. “Москвофіли”, як і слід було сподіватися, не надали Народний дім у
Львові для проведення установчих зборів – і тому перший загальний збір
“Просвіти” відбувся в залі міської стрільниці на вул Курковій (тепер вул.
М.Лисенка) у Львові. На збори прибуло 65 осіб, серед яких 64 львів’яни і лише
один представник з провінції – греко-католицький священик Йосип Заячківський,
парох с. Лопянки поблизу Долини на Івано-Франківщині, який і зробив перший
добродійний внесок на видавництво щорічного календаря для народу.
Саме цього дня, 8 грудня 1868 року, було засновано наймасовішу організацію
українців Галичини, яка стала матірньою для багатьох організацій і товариств,
котрі згодом усамостійнились, поширила свою діяльність на всю Україну й далеко
за її межі. Заснування “Просвіти” було відзначено як велику перемогу народовського
руху в політиному житті Галичини. Її вітали чеські, сербські та словацькі
організації, лише москвофільська газета “Слово” назвала його польською
інтригою.
Діяльність “Просвіти” регламентувалась статутом Товариства, зміни в котрий
вносилися в разі необхідності. За першим статутом “Просвіта” була
одноступеневою науково-просвітницькою організацією, але посвітницька діяльність
з майже поголовно неграмотним народом не була в ньому передбачена. Обмеженість
Товариства зумовлювалось також високим вступним (4 крони) та щомісячним (1,04
крони) внеском. Зауважимо, що, наприклад, вівця коштувала 2 крони. Стало
очевидним, що засновники Товариства розраховували лише на заможну інтелігенцію,
а не на сам народ.
Тому через два роки було прийнято другий статут Товариства, за яким “Просвіта”
могла розповсюджувати свою діяльність на райони, знизила вступні внески до 2
крон, а щомісячні – до 0,5 крони. Члени Товариства, крім того, могли одержувати
два примірники кожного видання “Просвіти” за половину номінальної вартості. Великою
матеріальною та моральною підтримкою для Товариства стала допомога від держави
(2 тис. крон) на видання книжок, яка надійшла завдяки старанням віце-маршала
Галицького сейму Юліана Лаврівського, і стала щорічною.
Складними проблемами, які розв’язувала “Просвіта” у книговидавничій справі,
була тематика видань, норми правопису, популярний стиль викладу матеріалу.
Першого успіху домоглася “Просвіта” завдяки О.Партицькому, який уклав в 1869
році “Читанку для сільських людей” під назвою “Зоря” (тираж 2000 прим.), що
була розпродана упродовж двох тижнів. Такий же успіх мала книжка о. С.Качали
“Що нас губить, а що помоги може?”, яка перевидавалася тричі загальним тиражем
9 тисяч примірників.У ній автор розмірковував про згубний вплив пияцтва,
потребу організації громадського життя, створення кас взаємодопомоги і
громадських комор (зерносховищ). Оскільки на початках своєї діяльності
“Просвіта” не мала своєї книгарні, то продаж книжок здійснювали самі члени
Товариства або вони розсилалися поштою усім її членам. Це й була основна форма
розповсюдження аж до 1914 року. Розсилати свої видання “Просвіта” намагалася
також за межі Галичини, передусім на Велику Україну, Буковину, Закарпаття, в
усі регіони компактного проживання українців.
Великі заслуги Товариство “Просвіта” має у виданні підручників, яке згодом
переходить до Наукового товариства ім. Т.Шевченка, у розв’язанні шкільних та
педагогічних проблем, вирішення яких перебирає “Руське педагогічне товариство”
(пізніше “Українське педагогічне товариство”), у відкритті українських
гімназій, у запровадженні української мови як мови навчання.
Після схвалення нового статуту (1891 р.) “Просвіта” отримала змогу займатися не
тільки просвітництвом селянства і робітників, але й економічним його
піднесенням. Зі вступом у дію четвертого статуту Товариство стає триступеневою
організацією: Головний Виділ (Централя) у Львові – районні відділи (філії) –
читальні. І хоч перша філія була створена в с. Бортники (біля Ходорова) на
Львівщині ще у 1875 році, але до 1891 року їх було лише п’ять (Тернопіль,
Коломия, Станіславів, Золочів), тоді як у 1900 році – 23, у 1910 р.—61, 1930 –
87. Тому поряд з просвітницькою роботою “Просвіта” розгорнула тоді широку
економічну діяльність, засновуючи при читальнях крамниці, ощадно-позичкові
каси, кооперативи, молочарні, громадські комори, доставляючи селянам насіння,
навіть щепи дерев за зниженими цінами. Клич “Свій – до свого, по своє!” зробив
свою корисну справу.
Вже у 1895 р. “Просвіта” придбала за 260 тис. крон власний будинок на площі
Ринок, ч. 10 у Львові, в якому знайшли притулок й інші українські організації.
Купівлю підтримали кияни передачею 3000 крон через професора Михайла
Грушевського.
Товариство “Просвіта” все більше набирало всеукраїнського характеру. За
прикладом галицької “Просвіти” постала “Руська Бесіда” на Буковині, хоч від
часу заснування Товариства погляди галицьких просвітян були звернені передусім
на Велику Україну, але царський уряд настільки боявся проникнення
національно-демократичних ідей з Галичини, що департамент поліції в 1892 році
видав таємний циркуляр, який забороняв в’їзд до імперії І.Франку, М.Павлику,
І.Білею, у 1898 р. – В.Гнатюку та його друзям, щоб не могло бути “встановлення
стосунків з київськими студентами в справі як соціальної, так і української
пропаганди”. Тому справжні освітні організації “Просвіта” через утиски і
заборони виникли там лише після революції 1905 року. Перше таке товариство було
засноване в Катеринославі (8 жовтня 1905 р.), пізніше в Одесі, Києві,
Кам’янець-Подільському, Чернігові, Миколаєві, на Кубані, Далекому Сході,
Кавказі (Баку). Керівництво “Просвіти” очолювали видатні письменники, вчені,
громадські діячі: головою київської “Просвіти” був обраний Борис Грінченко,
заступником – Леся Українка, членами С.Єфремов, В.Винниченко, Л.Яновська, С.Русова,
головою чернігівської – Михайло Коцюбинський, головою миколаївської – Микола
Аркас. На жаль, проіснували ці товариства коротко, бо царський уряд заборонив
їхню діяльність через кілька років після створення.
При читальнях “Просвіти” у 1912 р. існувало 540 крамниць, 339 позичкових кас і
121 громадська комора. За 1869-1918 роки Товариство видало 348 популярних
книжечок накладом близько 3 млн. примірників. Окремими серіями виходили “Руська
письменність”, “Господарська бібліотека”, “Науково-популярна бібліотека”, а
також періодичні видання “Просвітні листки”, “Письма з “Просвіти”.
Редакторами видань “Просвіти” були видатні особистості: О.Партицький.
В.Шашкевич, Ю.Целевич, Ю.Федькович, І.Франко, А.Вахнянин, В.Лукич-Левицький,
П.Огоновський, К.Паньківський, які багато зробили для популярності її видань.
Джерелами прибутків Товариства були членські внески (близько 30%), пожертви
громадян, крайові та державні дотації, прибутки від власних інституцій. У
1936-1939 роках воно нараховувало у своїх лавах 360 тис. членів, що складало 15
відсотків усього дорослого українського населення. Бібліотеками “Просвіти”
користувалося 3 млн. 500 тис. читачів. Прибутки Товариства на 56 тисяч злотих
перевищували видатки. 15 тисяч злотих щорічного прибутку приносив Народний дім
у Львові.
Авторитет і широту діяльності “Просвіти” засвідчує той факт, що перед Другою
світовою війною мережею її філій та читалень було охоплено 85 %
західноукраїнських земель.
Головами львівської “Просвіти” були видатні галицькі політики, громадські та культурні
діячі, вчені, господарники: Анатоль Вахнянин (1868-1870), Юліан Лаврівський,
Володимир Федорович, Юліан Огоновський, Юліан Романчук, Євген
Олесницький, Петро Огоновський, Іван Кивелюк, Михайло Галущинський, Іван Брик,
Юліан Дзерович.
До розвою “Просвіти” багато спричинилися її меценати: о.С.Качала, В Федорович
(24 тис.крон), граф М.Тишкевич, о.С.Новосад (120 тис.крон на стипендії для
молоді середніх шкіл), о.І.Залуцький, С.Дубровський, М.Малицький (записав
маєток в Угорцях Винявських).
Важкий матеріальний стан українців, передусім Галичини та Буковини, призвів до
масової еміграції ще в другів половині ХІХ століття в Америку та Канаду, згодом
до Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю, країн Центральної Європи, де також
виникали Товариства “Просвіта”. Коли в Україні після більшовицьких погромів
діяльність “Просвіти” стала неможливою, весь тягар просвітницької праці та
книгодрукування взяла на себе українська діаспора, великими здобутками якої
користуємося нині усі.
Більшовицький режим, що запанував у Західній Україні внаслідок договору
Молотова-Ріббентропа, не пробачив “Просвіті” її виняткової ролі у зміні
світогляду людей, котрі ставали свідомими українцями, і вже восени 1939 року
ліквідував товариство “Просвіта”.
Тисячі активістів і діячів “Просвіти” будо ув’язнено в тюрмах України, заслано
в концтабори велетенського ГУЛАГу, вислано в сибірську тайгу та степи
Казахстану, розстріляно влітку 1941 року в підвалах катівень НКВД. Репресії
щодо вцілілих просвітян продовжувались і після закінчення Другої світової
війни, включаючи тепер і Закарпаття.
Величезною втратою для української культури стало знищення величезної кількості
українських книжок, рукописів, стародруків, незалежно від ідейного спрямуваня,
бо знищувалися навіть медичні та господарські порадники. Очевидно, тут бралося
до уваги лише одне – українська мова.
Нацистська окупаційна влада після проголошення 30 червня 1941 року акту про
відродження Української держави, яка заарештувала новостворений уряд в
приміщенні “Просвіти”, так само швидко ліквідовувала всі спроби
політичного й культурного життя, як і попередня більшовицька.
Здавалося, що комуністичні ідеологи зробили все можливе, щоб назавжди
викреслити з історичної пам’яті постать жінки із зорею над чолом і зі
смолоскипом науки та освіти в руці – символом матірньої “Просвіти”. Але ще
жоден тиран не придумав вічної деспотії, як і вчені – вічного двигуна.
Кінець 80-х років двадцятого століття загострив кризу комуністичної системи. На
жаль, крах політичної системи потягнув за собою й економічну кризу. На початку
1988 року почали з’являтися в Україні невеликі “неформальні організації”, які
обережно діяли на грунті українського національного відродження. Магічно
впливали на українців приклад польської “Солідарності” та зародження народних
фронтів у Прибалтиці.
Найболючішою проблемою того часу в Україні був упосліджений стан української
мови, яку брутально витісняли із суспільного життя. Вона втрачала свої останні
позиції в освіті, науці, вищій школі, на радіо і телебаченні. Ініціативу на її
захист взяла на себе львівська та київська інтелігенція, зокрема технічна. Саме
інженер Львівськго ВО “Кінескоп” Ігор Мельник склав проект статуту майбутнього
Товариства рідної мови і звернувся до багатьох людей та організацій за
підтримкою. Попередню згоду очолити Товариство дав відомий письменник Роман
Іваничук.. Заборона комуністичною владою проводити заплановані на 13 червня
1988 року установчі збори спровокувала перший в Україні політичний мітинг,
опозиційний до існуючого режиму. Цей день і став днем відроження “Просвіти”.
Саме цього дня Львів масово пробудився до боротьби за рідну мову, демократичні
зміни, відродження національної культури, повернення власної історичної
пам’яті. Фактично розпочався новий мирний етап визвольних змагань за волю
України, який завершився проголошенням державної незалежності 24 серпня 1991
року.
Просвітяни всієї України гордяться сьогодні тим, що у всенародному
велетенському здвигу за свободу є також вагома частка їхньої праці, праці як
минулих поколінь, так і нині сущих.
Навряд чи припускала тоді , 8 грудня 1868 року, та горстка запальних українців
і кілька їхніх старших духовних наставників, які зібралися у залі чужого
будинку, що рівно через 140 років, 8 грудня 2008 року, в Національній опері
України делегати і гості з усієї держави та закордону відзначатимуть урочисто
той день, коли вони в умовах поневолення запалили факел освіти та науки,
заснувавши Товариство “Просвіта”. У святковій атмосфері лунали того дня у Києві
привітання від найвищих керівників держави – Президента України Віктора Ющенка,
Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, Голови Верховної Ради Володимира Литвина,
міністерств освіти та культури. Вшановували тих, хто й сьогодні обороняє
українське слово в Донбасі чи пам’ятник Т.Шевченку в Одесі та Криму.
Нинішня “Просвіта” діє в інших умовах, хоча багато з тих завдань, котрі ставили
просвітяни в минулому, є актуальними й тепер.
Україна як держава твердо обрала свій магістральний шлях – це курс на Європу,
європейські цінності та її життєві стандарти. На будівництві цієї дороги до
Європи своє місце повинна знайти й “Просвіта”.. ЇЇ місце вже визначене самим
процесом державотворення – це спорудження моста єднання культур і порозуміння
між народами. Збудувавши цей міст, ми, українці та португальці, станемо взаємно
духовно багатшими та економічно міцнішими.
П’ятнадцять років тому перший голова відродженого львівського Товариства Роман
Іваничук виголосив: “Просвіта” має жити вічно. Україні ніколи не буде забагато
світла цивілізації: в нових умовах нашого буття – в центрі просвіченої Європи –
той смолоскип і та зоря хай запалають новим могутнім світлом – не для
засліплення сусідів, а для того, щоб вони побачили нас, зацікавилися нами і
визнали собі рівними”.
Нехай безсмертні слова Тараса Шевченка :
Учітесь,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь ---
обрані гаслом Товариства “Просвіта”, будуть для вас усіх, рідних і дорогих,
різдвяним вітанням від України.
Мирослав Тимочко, член правління
Львівського обласного об’єднання
Всеукраїнського товариства
“Просвіта” ім. Т.Шевченка
25/04/24
