Я розумію, що ці рядки багатьох обурять, особливо тих із наших співвітчизників, для яких спогади — не про Червону гвардію-армію, яка була знаряддям  терору більшовиків в боротьбі проти вільної України на початку ХХ століття, — а просто про  минуле, пов’язане з життям в СРСР, викликають  світлу ностальгію. І в жодному разі я не хочу дискутувати про ностальгію. Вона у кожного — своя. Як і право висловити власну думку,  чим мені й хочеться скористатися. Це — мої особисті міркування. Про наші традиції. Про нашу історію, яка, на думку палких прихильників  історії СРСР, начеб не має героїки, їй нічим пишатись на могутньому тлі тріумфальних походів і перемог  більшовицької гвардії. Власне, багатьох з нас просто «не болить» українська історія. Хіба що викликає якесь розчарування вічною боротьбою за свободу і  невмінням нею розпорядитись, коли  її вже дарував Господь. 

Переважна більшість  представників середнього і старшого поколінь української історії,  української героїки фактично й не знають, бо у роки юності вчили іншу — історію СРСР, КПРС  у світлі трактувань тодішньої радянської доктрини. І з цим «вантажем» живемо. Звикли.  Як звикли до Кучмівської    сентенції про те, що «національна ідея у нас не спрацювала». Ідея «не спрацювала»? Але ж сам  Кучма президентським указом і повернув в Україну «червоне» 23 лютого! Може, також на хвилі ностальгії? Чи тому що  власне української історії Леонід Данилович також не знав. Може, й досі не відає, що таке біль минулого  свого народу....  

Що нині відзначаємо ми 23 лютого? День народження Червоної армії? Отієї, яка встановлювала кров’ю і багнетами нові, «червоні» порядки на розтерзаних громадянською війною землях  конаючої самодержавної імперії? В тім числі і в Україні.  Ні. Історії створення  цього терористичного формування пересічний українець давно не пам’ятає. Бо  якби для нас важливі були не лише застольні традиції ще радянського святкування «чоловічого свята», а, насправді, історична суть явища під назвою Робітничо-селянська червона армія ( надалі просто —Червона), у нас таки спрацювало б почуття національної гідності, яким би аморфним воно не було в українця! Бо це все одно, що святкувати день народження, скажімо, ґвалтівника  вашої сестри чи матері. Адже з  діями Червоної армії, створеної за  декретом В. Леніна 15 січня 1918 року,  в Україні пов’язані лише трагічні події. Ці події проливають світло на інше явище — на суть українського патріотизму з одного боку і на беззахисність «околиці імперії» та брутальність  завойовника — з іншого.

З якими подіями початку ХХ століття насамперед пов’язана історія перебування Червоної армії на теренах нашої України? Насамперед —  це боротьба з українською незалежністю. То ж згадаймо  бій під Крутами, де збройні загони Муравйова знищили  українську молодь, яка  по-геройськи захищала  підступи до столиці УНР. Трагедія бою і самопожертви під Крутами , про яку нині знає вже кожен небайдужий українець,  вражає нас, сучасників ХХІ століття, величчю українського духу і цинізмом окупантів під червоними, «ленінськими» хоругвами. Далі — Голодомор, фактично геноцид України, який вже визнав цивілізований світ, крім, звичайно, Росії з її невмирущими імперськими амбіціями. Саме загони тієї ж Червоної армії стали щільним  озброєним зашморгом, в якому конали українські села, приречені на цілковиту ізоляцію від світу і фактично  пограбовані.

Якщо ж знову повернутись до історії, до біографії Червоної гвардії, яка була створена ще у 1917 році,   під час Лютневої революції, то нині в усіх уже пострадянських енциклопедіях читаємо: « До Червоної гвардії вступали більшовики, анархісти, есери-максималісти... Вона була знаряддям більшовиків і анархістів у здійсненні червоного терору, стягненні контрибуцій  з «буржуазії»  та продрозверсток із селянства. На грунті політичних репресій, масових реквізицій, вилучення цінностей у населення, пияцтва в середовищі  червоногвардійців вона вийшла з-під контролю більшовицьких комісарів, місцевих органів радянської влади. У 1918 році  під натиском частин армії УНР та австро-угорських військ Червона гвардія відступила з України в Росію де була розформована  і на її основі створена Червона армія».Ось яка, насправді, історія тріумфального «червоного» шестя. Точніше, нашестя...

Та досить історії, тому що нинішній День захисника Вітчизни, який  відзначає незалежна Україна з властивою їй непослідовністю державницької політики, це — цілковито український феномен. Бо чи можливо, скажімо, примусити поляка, німця, чеха, литовця  святкувати день народження  російської армії, як спадкоємиці армії  Червоної? Ні, тому що «день окупанта»  якось не прийнято відзначати. Ми ж знаходимо десятки аргументів на «червоний»  захист. Перший: наші чоловіки середнього і старшого віку служили в Радянській армії.  Наші ветерани-військовослужбовці були в СРСР  армійськими професіоналами. І перемога над фашизмом у Другій світовій війні також, виявляється,  наснажена  історією Червоної гвардії-армії.  Тому що — традиція.

Але найголовніше, що закріпилось: 23 лютого «сповзло» просто до ритуалу  «чоловічого» свята, коли на роботі жінки корпоративно вітають колег — представників сильної статі, дружини та мами з тещами — чоловіків, синів, зятів...Ресторани і кав’ярні у цей вечір «забиті» святкуючими. Усі п’ють-гуляють. Тому що ми звикли святкувати! Наш календар, справді,  настільки «червоний» від  кількох десятків свят: від релігійних — до державних і професійних, що ми й самі дивуємось, як у коротких проміжках між святами встигаємо трохи працювати? Але ж — традиція!

...Фактично, 23 лютого більше люблять...жінки. Чому? Тому ще — начеб аванс на 8 Березня.  Якщо в лютому прекрасна половина ніжно вітає  і накриває столи для чоловіків, то у березні відповідно, сильна стать дружно віддячує слабкій. Ось такий натурообмін подарунками і застіллями. Чесне слово, не більше. Тому що у дружній компанії  менше всього думається , скажімо, про  захист Вітчизни чи  армійські традиції.  Бо з Вітчизною у нас стосунки якісь споживацькі. На кшталт: а що дала мені ця незалежність? «За мужика!» — гуляють  тости. І все. А «мужик» —  це у нас як міф про сильного чоловіка. Точніше, чисторосійська накличка  того ж чоловіка...Хоча якщо вже мужик, то швидше, орач, хлібороб, а не захисник... Але  традиції у нас живуть якимось своїм життям,  а застілля усі традиції зводить до  радісного « Наливай» і гордого «За мужика!»

На жаль, саме культ застілля ( хоча я нічого не маю проти  веселого товариства, середовища однодумців і т.д.) формує більшість наших традицій. Але ідеологія залишається ідеологією. А саме ідеологія, врешті політична сутність події, яка означила 23 лютого державним святом, залишається  антиукраїнською. І нація потроху починає її усвідомлювати. І найпершим — за стільки років незалежності — про це заговорив Президент України. Чим, природно, відразу спрямував на себе войовничі залпи  полків українофобів.   Саме Віктор Ющенко став першим справді українським Президентом , який, попри політичний резонанс, рішуче виступив  проти ось  державних-антидержавних «свят» на зразок Дня захисника...неіснуючої в часі Вітчизни. Він подібні свята відверто назвав «старими імперськими міфами».  І   запропонував  відзначати День захисника Вітчизни  29 січня — у День пам’яті Героїв Крут. Логічно? Так. Патріотично? Безперечно. Бо  захисник обороняє Вітчизну, а не поневолює її. І сама історія доводить цей факт. Українськими, нашими  Крутами.  Потрясаючою висотою самопожертви в ім’я Вітчизни. І це не міф. Це —  історія не поразки, а перемоги  синівської любові, людського  волелюбного духу. Козаччина, Крути, УПА — це факти самопожертви і висоти національної свідомості. І нам є чим пишатися, є що святкувати.

... В історії бою під Крутами вражає його фінал: юні бійці — студенти та гімназисти —  в останні миті свого життя співали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...». Це — заповіт, який ми маємо виконувати. І поважати оцю свою «славу і волю».  Бо  насправді історія рідного народу — це історія нашого родоводу, тобто нас самих. Адже нація — це кровний зв’язок поколінь. Тому маємо пишатись спадкоємністю любові, якій віддали життя мужні  українські юнаки, а не  «спадкоємністю» рабства,  і не посипати собі голови попелом якоїсь міфічної «української приреченості». Уже й  того імперського попелу немає: просто рештками його ми, швидше, затрусили собі очі.

Учімося любити...себе. Бо  доведеться знову «любити» чужих. Поміркуймо про це 23 лютого.

Тетяна СЛОБОДЯНЮК.

Джерело: http://cun.org.ua/